- Розпали на кухні вогонь і скип’яти в казані воду! І принеси всі рушники, які знайдеш, та моток шпагату. А також ножиці. Тільки не кажи мені, що нічого не можеш знайти. Познаходь усе, і то швидко. Гайда!
Вона штурханом підняла Пріссі на ноги й підштовхнула її до кухні. Тоді випросталась і рушила нагору. Нелегко буде сказати Мелані, що пологи прийматиме вона сама з Пріссі.
РОЗДІЛ XXII
Більш ніколи, мабуть, не зможуть так довго тягтися пополудні години. І бути такими спекотними. І щоб так багато було набридливих ледачих мух. Скарлет безугавно махала над Мелані віялом з пальмового листя, аж пальці у неї затерпли, та мухи однаково кружляли цілими роями. Не було на них ради: прожене вона їх з обличчя Мелані, як вони вже обсідають спітнілі ноги, змушуючи її безсило шарпатися й скрикувати:
- О! По ногах лазять!
У спальні панувала напівтемрява, бо Скарлет опустила штори, щоб не така була жарота й не сліпило яскраве світло. Промінчики сонця пробивалися тільки покрай вікна та через щілини в шторах. Кімната перетворилась на розпечену грубку, просякла потом одежа Скарлет не висихала й робилася дедалі вологіша й липкіша. Пріссі сиділа навпочіпки в кутку й теж упрівала, і від неї ішов гидкий дух - Скарлет давно б уже вигнала її з кімнати, якби не боялася, що, опинившись за дверима, та дремене хтозна- куди. Мелані лежала на постелі, і простирадло під нею потемніло від поту й води, якою Скарлет зволожувала їй тіло. Вона без кінця переверталася то на один бік, то на другий, а потім ізнов з боку на бік.
Часом вона пробувала звестися на ліжку, але падала назад і знову починала крутитись. Попервах вона стримувалася, щоб не кричати, і накусала собі губи до крові, поки нарешті Скарлет, не втерпівши, кинула їй роздратовано:
- Та перестань, Меллі, корчити героїню. Хочеться кричати - кричи, і нема чого. Тебе ж ніхто не почує, крім нас двох.
Тим часом спливала пополуднева пора, і Мелані - хотіла вона виглядати героїнею чи ні - частіше стала стогнати, а то й скрикувати. Скарлет тоді затуляла обличчя руками, затикала вуха і, похитуючись тілом, бажала собі смерті. Хай уже будь-що, аніж безпорадно дивитись на ці муки. Хай уже будь-що, аніж сидіти тут на припоні, ждучи, коли з’явиться ця дитина, яка так довго не хоче приходити на світ. Сидіти й ждати, знаючи, що янкі вже, мабуть, біля П’яти Променів.
Вона щиро шкодувала, що свого часу не прислухалася до перешептів старших жінок, коли ті обговорювали чиїсь пологи. А треба було б! Якби вона більше цікавилась такими матеріями, то знала б тепер, чи затягуються у Мелані пологи, чи ні. Скарлет невиразно пригадувала, як тітонька Туп розповідала колись про одну свою приятельку, в якої перейми тривали цілі дві доби і яка так і померла, не розродившись. А що, коли й у Мелані це два дні триватиме? Вона ж така тендітна! І двох днів таких мук не витримає. Вона помре, яюцо пологи надто затягнуться. І як вона, Скарлет, тоді дивитиметься в очі Ешлі, якщо він ще живий, і як скаже йому, що Мелані померла, хоч вона обіцяла подбати про неї?
Спершу, коли наставали особливо сильні болі, Мелані хапала Скарлет за руку й стискала так міцно, аж суглоби тріщали. За яку годину руки у Скарлет так набрякли й побагровіли, що вона вже ледве могла ворухнути ними. Врешті вежа зв’язала два довгі рушники, двома іншими кінцями прикріпила їх до бильця ліжка в ногах, а вузол дала в руки Мелані. Та вчепилася в нього, як потопаючий за рятувальний круг - то тягла його щосили, то попускала, то шарпала. І весь час із полудня кричала, немов звірина, що конає у пастці. Вряди-годи вона випускала рушника з рук, безрадно потирала долоні й підводила на Скарлет розширені страждально очі.
- Кажи мені що-небудь. Будь ласка, що-небудь,- шепотіла вона, і Скарлет починала теревенити хтозна-що, аж поки Мелані знов хапалася за вузол з рушників і знов корчилася на ліжку.
Напівтемна кімната топилася в жароті, стогонах і дзижчанні мух, і час волікся такою повільною ходою, що Скарлет уже майже й забула, чи був коли ранок. їй здавалося, наче вона усе своє життя сидить у цій паркій затемненій і задушній кімнаті. Щоразу, як скрикувала Мелані, їй теж хотілося кричати, і вона до болю прикушувала губи, щоб не зірватись на істеричний вереск.
Раз вона почула, як Вейд навшпиньках піднявся нагору, пристав за дверима й захлипав:
- Вейд голодний!
Скарлет хотіла вийти до нього, але Мелані прошепотіла:
- Не залишай мене. Будь ласка. Без тебе я не витримаю.
Отож Скарлет послала вниз Пріссі, щоб розігріла рештки мамалиги від сніданку й нагодувала Вейда. Що ж до неї самої, то їй здавалося, що відсьогодні вона вже ніколи не зможе й кусника в рот узяти.