Почулась хода згори, і у Скарлет промайнула думка: “А чорт би її побрав, цю Пріссі!” Потім ураз очі заплющились, і щось таке наче сон злягло на неї. А за якусь незмірну хвилю вона виринула з чорного забуття і раптом усвідомила, що поруч стоїть Пріссі й самовдоволено просторікує.
- А добре ми впорались, міс Скарлет. Навіть у моєї ма не вийшло б так справно!
Скарлет дивилась на неї з темряви, надто втомлена, щоб вишпетити її, чи насварити, чи дорікнути за численні провини - за те, що вона хизувалася вмінням, якого насправді не мала, що показала себе боягузкою, страшною незграбою і взагалі недотепою в скрутну мить, за те, що довго шукала ножиці, що розлила на постіль воду з миски, що випустила з рук немовля. А тепер вона стоїть і похваляється своєю вправністю.
І янкі ще хочуть звільнити негрів! Ото матимуть собі радість!
Вона мовчки напівлежала, спираючись на стовпець, і Пріссі, вловивши її настрій, тихенько пірнула в пітьму веранди. Збігла якась часина, дихання Скарлет вирівнялось, у голові проясніло, і з північного боку вулиці вона розчула тихі голоси й тупіт багатьох ніг* Солдати! Вона поволі сіла рівніше й обсмикнула спідниці, хоч добре усвідомлювала, що ніхто її не розгледить такої глупої ночі. Коли солдати - бозна-скільки їх сунуло, мов тіней,- порівнялися з будинком, вона озвалася до них:
- Стривайте, будь ласка!
Одна тінь виокремилася з гурту і підійшла до хвіртки.
- Ви відступаєте? Покидаєте нас?
Тінь начебто скинула капелюха й неголосно промовила з темряви:
- Так, мем. Ми відходимо. Ми останні покинули укріплення, десь за милю звідси.
- То ви… то армія відходить таки справді?
- Так, пані. Розумієте, янкі підступають.
Янкі підступають! Вона й забула про це. Грудка підкоптилась їй до горла, і вона не змогла сказати більше ні слова. Тінь подаленіла й злилася з рештою тіней, і тупіт ніг став завмирати в пітьмі. “Янкі підступають! Янкі підступають!” - ось що чулося в ритмі їхньої ходи, в раптовому гупанні її серця. Янкі підступають!
- Янкі підступають! - вереснула Пріссі, зіщулившись біля неї.- Ой, міс Скарлет, вони нас усіх переб’ють! Проштрикнуть багнетами! Вони…
- Та цить ти! - Жахала навіть думка про таке, а ще чути її, сказаною цим тремтячим голосом, було й зовсім нестерпно.
І знову Скарлет опосів страх. Що їй робити? Як урятуватись? Де шукати допомоги? Жодної близької душі не лишилося.
І раптом вона подумала про Рета Батлера, і страхи її трохи вляглися. Як це вежа не згадала про нього сьогодні вранці, коли гасала по місту, мов курка з відтятою головою? Вона його ненавидить, але він дужий і тямущий і не боїться янкі. І він ще в місті. Звичайно, вона ображена на нього і він говорив непрощенні речі того останнього разу. Але в таку хвилину, як зараз, це можна й знехтувати. Головне, що він має коня й бричку. І як це вона не згадала про нього раніше! Він може вивезти їх з цього приреченого міста, далі від янкі, куди-небудь, абикуди.
Обернувшись до Пріссі, вона заговорила в гарячковому поспіху:
- Ти знаєш, де живе капітан Батлер? У готелі “Атланта”?
- Знаю, мем, але…
- Так ото зараз же збігай туди й перекажи, що він мені потрібен. Нехай приїде якомога хуткіше з конем і коляскою або санітарним фургоном, якщо зможе роздобути. Скажи йому, що в нас немовля. І що я хочу, щоб він вивіз нас звідси. Іди. Тільки швидко!
Вона випросталась і злегка підштурхнула Пріссі, аби не барилася.
- Боже м’стивий, міс Скарлет! Таж темінь така, я боюся! Ану ж як янкі мене схоплять?
- Якщо ти чимдуж побіжиш, то наздоженеш солдатів, і вони оборонять тебе від янкі. Ну, швидко!
- Я боюся! А що, як кап’тана Батлера нема в готелі?
- То розпитаєш, де він. Невже й на це в тебе не стане глузду? Якщо його нема в готелі, заглянеш до бару на Декейтера, там спитаєш. Сходи до будинку Кралі Вотлінг. Пошукай, де він може бути. Невже ти, дурепо, не тямиш, що як не поквапишся і не знайдеш його, нас усіх загребуть янкі?
- Міс Скарлет, ма в’язи мені скрутить, коли я заглядатиму в бар та в дім цієї Вотлінг.
Скарлет порвалася на ноги.
- А якщо ти не підеш, я сама тобі скручу в’язи. Хіба ти не можеш з вулиці його покликати? Або спитати в кого, чи він там? Біжи вже!