І чому він відійшов і зник у мороці ночі, поринув у цей знавіснілий світ, чому він надумав іти на війну, воювати за програну справу? Чому він пішов на війну, він, Рет, що так любив жінок і вино, добру їжу й м’яку постіль, тонку білизну й модне взуття, він, що зневажав Південь і кпив з тих дурнів, які воювали за Справу Півдня? І ось тепер сам він з доброї своєї волі подався у начищених до блиску чоботях на круті дороги, де голод, і виснажливі переходи, й рани, й розпука чигають з-за кожного повороту, мов хижі вовки. І в кінці цих доріг смерть. Він не повинен був іти. Він багатий, має всі достатки й вигоди. Але він пішов, кинувши її напризволяще глупої ночі, коли між нею та її домівкою стоїть армія янкі.
Тепер вона пригадала всі ті дошкульні слова, які мала б кинути йому в обличчя, тільки було вже пізно. Вона прихилилась до похнюпленої голови коня й розплакалась.
РОЗДІЛ ХХІУ
Розбудило Скарлет яскраве проміння вранішнього сонця, що пробилося крізь листя дерев. Вона спала в незручній позі, тіло у неї затерпло, і, прокинувшись, вона не зразу збагнула, де перебуває. Сонце сліпило їй очі, від твердих дощок нила спина, щось важке лежало на ногах. Спробувавши сісти, вона побачила, що цим тягарем був Вейд - він поклав голову їй на коліна й так заснув. Босі ступні Мелані мало не впиралися Скарлет в обличчя, під передком скрутилась калачиком, немов чорна кішка, Пріссі, а немовля вона втулила між собою і Вейдом.
Ось тоді Скарлет і пригадала все. Вона сіла й квапливо розглянулася. Янкі, хвалити Бога, не видно. Протягом ночі ніхто не помітив їхнього візка. Тепер уже в пам’яті її зринула геть уся моторошна подорож після того, як Ретова хода завмерла вдалині: ніч, якій кінця-краю не було, труський чорний шлях у ковдобинах і камінцях, глибокі канави обабіч, куди часом сповзав візок, надлюдські зусилля, з якими вона й Пріссі, гнані страхом, підштовхували візка, витягаючи його назад на дорогу. їй аж дрижаки пробігли по шкірі, коли вона згадала, скільки разів, зачувши тупіт солдатських ніг і не знаючи, свої то чи чужі, вона тягла коня з дороги у поле або в ліс, а кінь упирався як міг, та як вона потерпала, щоб не виказав їх солдатам своєю гикавкою Вейд чи хтось інший, кахикнувши або чмихнувши.
Ох, ця чорна дорога, якою солдати проходили, мов привиди, тільки пошептом озиваючись один до одного, коли глухо чалапали ноги по м’якій землі, та ледь подзвякували гнуздечки, та порипувала збруя! І та жалива хвилина, коли знеможений кінь затявся й ані руш, а поруч проходила кіннота, і прогуркотіли легкі гармати в темряві - втікачі аж подих затамували, так близько це було від них, здавалося, простягни руку й доторкнешся, і чувся бридкий сморід спітнілих солдатських тіл.
Коли вони врешті наблизились до Раф-енд-Реді, попереду замиготіли де-не-де табірні багаття - це ар’єргард Стіва Лі дожидав наказу відступати. Якусь милю Скарлет довелося гнати коня в об’їзд через зоране поле, поки ті вогні не лишились уже геть позаду. А далі вона зовсім заблукала поночі й аж заплакала, що ніяк не може знайти добре знайомого їй вузького путівця. Коли ж кінець кінцем знайшла його, то кінь звалився в упряжі й хоч ти що хоч не підводився, навіть коли вони вдвох з Пріссі стали тягти його за гнуздечку.
Тоді Скарлет розпрягла коня, залізла, вся отупіла від утоми, в глибину візка й витягла зболені ноги. Мов крізь туман, вона пригадувала, як перед тим, коли сон склепив їй повіки, тихенько й несміливо озвалася ОДелані:
- Скарлет, будь ласка, хоч краплю води!
Вона відповіла: “Води нема”,- і, ледве сказавши це, вже заснула.
А тепер стояв ранок, і світ був тихий і погідний, і на зеленому листі грали золоті скалки сонця. І ніде не було видно солдатів. Скарлет доймав голод, у горлі пересохло, затерплі ноги судомило, а над усе її брав подив, що вона, Скарлет ОТ ара, яка звикла спати не інакше, як між лляними простирадлами й на м’якеньких пуховиках, могла заснути на голих дошках, мов рабиня після праці на полі.
Мружачи очі від сонця, вона глянула на Мелані й мало не зойкнула з переляку. Та лежала так непорушно, що Скарлет подумала: чи вона хоч жива? Виглядала вона геть як труп. Як труп мертвої старої жінки з виснаженим обличчям, з космаками темного волосся. Але потім Скарлет полегшено зітхнула, коли помітила, як ледь-ледь здіймаються її груди: Мелані таки пережила ніч.
Затінивши очі рукою, Скарлет розглянулася довкруг. Це ж вони пробули ніч під деревами чийогось садка, бо попереду між даома рядами кедрів звивалася під’їзна алея, притрушена піском і жорствою.