“Та це садиба Меллорі!” - подумала Скарлет, і серце в неї забилося з радості, що тут вона знайде друзів і допомогу.
Але все навколо повивала мертва тиша. Квітучі кущі, травник, та й уся земля були перетолочені колесами, копитами коней і людськими ногами. Вона подивилася в той бік, де стояв такий добре знайомий білий шальований будинок, але побачила там лише довгий прямокутник почорнілого гранітного підмурівку та два високі задимлені комини, що прозирали з-поза осмаленого листя дерев.
Здригнувшись, Скарлет тяжко зітхнула. Що, як і Тару зрівняли з землею і там теж панує мертве безгоміння?
“Зараз я не повинна про це думати,- кинулась вона себе переконувати.- Я не можу собі цього дозволити. Мене знов посяде страх, як я про це думатиму”. Але мимоволі серце почало шалено гупати, і кожен його удар лунко закликав: “ДодомуІ ШвидшеІ Додому! Швидше!”
Треба було рушати далі - додому. Тільки спершу роздобути трохи їжі й води, передусім води. Скарлет розбуркала Пріссі. Та схопилася і стала розглядатись вибалушеними очима.
- Боженьку, міс Скарлет, я вже думала, що прокинуся в Землі Обітованій!
- Туди ти ще не скоро потрапиш,- відказала їй Скарлет, пробуючи трохи пригладити своє розкуйовджене волосся. І обличчя, і вся вона була вже волога від поту. Вона відчувала себе брудною і нечупарною, одяг поприлипав до шкіри, та й тіло ніби неприємно тхнуло. Сукня за ніч зім’ялася й пожмакалась, бо ж вона спала в ній, а такою втомленою і розбитою Скарлет ще ніколи в житті не бувала. Від незвичної напруги цієї ночі нили навіть такі м’язи, про існування яких вона й не здогадувалась, і кожен порух озивався гострим болем.
Скарлет подивилась на Мелані й побачила, що очі її розплющені - зовсім хворі очі, з гарячковим блиском, з темними дужками під ними. Мелані розтулила пересохлі губи й благально прошепотіла:
- Води…
- Вставай, Пріссі! - наказала Скарлет.- Сходимо до криниці по воду.
- Але ж, міс Скарлет! Може, там привиди? А то ще мертвяки?
- Ти в мене зараз і сама станеш привидом, як не злізеш з візка! - заявила Скарлет, в якої самої ледве стало сили спуститися на землю, тож вона не збиралася терпіти чиєсь там огинання.
У цю мить вона згадала про коня. Боже, ану ж кінь здох уночі? Він уже дихав на ладан, коли вона розпрягала його. Скарлет оббігла візок і побачила, що кінь лежить на землі. Якщо він здох, вона прокляне Господа Бога і тут-такн й собі ляже трупом. Хтось у Біблії точнісінько так і зробив. Послав прокляття Господу Богу й помер. Тепер вона чудово розуміла, що мусила відчувати та людина. Але кінь був живий - тяжко дихав, каправі очі ледь розплющені,- але живий. Отож трохи води і йому не завадить.
Пріссі, дуже неохоче і раз у раз стогнучи, злізла з візка і острашкувато посунула за Скарлет алеєю. По той бік руїн будинку в затінку дерев низкою стояли побілені хатини рабів, мовчазні й порожні. Між цими хатинами й курним ще руйновищем знайшлася криниця з уцілілим дашком над нею і спущеним униз відерцем. Удвох вони накрутили корбу, і коли з темної глибини показалося відерце холодної іскристої води, Скарлет нахилила його до уст й заходилась голосно хлептати, розливаючи воду на себе.
Вона пила й пила, аж поки жалібний голос Пріссі: “Я теж хочу пить, міс Скарлет”,- не нагадав їй, що й інших пече спрага.
- Відв’яжи мотузку й однеси відерце до візка, нехай усі нап’ються. А рештою напоїш коня. І чи не пора міс Мелані немовля погодувати? Воно ж помре з голоду.
- Господи, міс Скйрлет, та у міс Мелані нема молока… І не буде.
- Звідки ти знаєш?
- Я багато таких бачила, як вона.
- Дуже ти там набачила. Вчора було вже видно, що ти знаєш. Швидше ворушись! А я піду пошукаю чого-небудь їстівного.
Пошуки Скарлет попервах були марні, але кінець кінцем у фруктовому садку вона знайшла скількись яблук. Солдати побували тут раніше за неї і обтрусили всі дерева. А ті яблука, що валялися долі, були здебільшого напівгнилі. Наклавши трохи ціліших з них у пелену сукні, вона подалася назад по пухкій землі, а дрібні камінці дорогою набивались їй у пантофлі. І як вона не здогадалась учора взути якісь черевички абощо? І чого не взяла свого брилика від сонця? Не взяла харчів на дорогу? Повелася як дурепа. Правда, вона гадала, що Рет про них подбає.
Рет! Вона аж сплюнула, таким гидким їй здалося саме це ім’я. Як вона його ненавидить! Як мерзенно він вчинив з нею! А вона ще стояла там серед дороги й дозволяла йому цілувати її, і це їй навіть подобалось. То було чисте запаморочення. Який же він паскудний!