Повернувшись до своїх, вона дала кожному по яблуку, а решту поклала у візок. Кінь уже звівся на ноги, але вода щось не дуже додала йому сили. За дня вигляд він мав ще мізерніший, ніж поночі. Боки у нього позападали, як у старої корови, ребра скидались на пральну дошку, спина була суцільною виразкою. Коли вона запрягала коня, їй було бридко навіть доторкатись до його шкіри. А накладаючи вудила, вона побачила, що він майже зовсім беззубий. Та він старий, як світ! Коли вже Рет наважився красти коня, чом не вкрав чогось путнішого?
Скарлет вибралась на передок і шмагонула коня гіллячкою з гікорії. Кінь захарчав і зрушив з місця, але ступав так повільно, що коли звернули на дорогу, Скарлет подумала: пішки вона дійшла б куди швидше. Ото якби не обтяжували її Мелані, і Вейд, і Пріссі з немовлям! Вона б і не зогледілась, як уже була б дома. Та вона бігла б, не чуючи ніг, цією дорогою, що наближала її до Тари й до матері!
До дому було не більше п’ятнадцяти миль, але ця стара шкапа тюпатиме цілий день, бо ж раз по раз доводилось приставати, аби вона могла передихнути. Цілий день! Скарлет дивилася на сліпуче червону дорогу, посмуговану колесами гармат та санітарних фургонів. Це скільки ж то годин мине, поки вона дізнається, що Тара вціліла і що Еллен удома! Скільки ж то годин волоктися ще під пекучим вересневим сонцем!
Вона озирнулась на Мелані, яка лежала, заплющивши припухлі очі від сонця. Тоді шарпнула стрічки капелюшка, скинула його з голови й дала Пріссі.
- Прикрий їй обличчя. Не битиме так сонце в очі.
Але потім, коли їй самій стало припікати непокриту голову, подумала: “До вечора я буду ряба, як зозулине яйце”.
Вона ще ніколи в житті не бувала на осонні без якогось головного убору чи вуалі, ніколи віжок не тримала без рукавичок, які захищали її пещені ручки. І ось тепер її пряжить сонце на цій напіврозваленій лайбі, в яку запряжено напівживу шкапу, а сама вона брудна, пітна, голодна і не має ніякого іншого вибору, як повзти слимаковою ходою по цій спустошеній землі. А ще ж недавно, лише кілька тижнів тому, вона жила в затишку й безпеці! І ще недавно і вона, і всі навколо неї вважали, що Атланта вистоїть, що нога янкі ніколи не ступить на землю Джорджії… Але маленька хмарка,з’явившись чотири місяці тому на північному заході, перетворилася на страшну грозову тучу, що принесла з собою нищівніш ураган, і ураган геть змів увесь гой світ, в якому вона проживала, вирвав її з убезпеченого життя й закинув сюди, в цей сплюндрований і безлюдний край.
Чи ж Тара ще вціліла? Чи її теж розвіяв вітер, що змітає все на своему шляху в Джорджії?
Скарлет знов шмагонула гіллячкою знеможеного коня у марній надії, що він побіжить жвавіше, тягнучи розгойданого візка, колеса якого по-п’яному розповзалися на всі боки.
♦
В повітрі вчувалася смерть. У променях надвечірнього сонця кожне знайоме їй поле, кожен гай природно так зеленіли, але й були сповнені дивної якоїсь тиші, що аж проймала страхом душу Скарлет. Кожен порожній, розбитий снарядами будинок, який вони проминали, кожен комин, що стримів вартовим над почорнілими від диму руїнами, тільки посилювали її неспокій. Від учорашньої ночі їм не трапилося жодного живого створіння - ні людини, ні тварини. Самі лише трупи - людей, коней, мулів - лежали над дорогою, розпухлі тіла, що їх обсідали мухи, і ніде ні живої душі. Ані корова десь замукає, чи пташина защебече, чи вітер сколихне листя дерев. Тільки глухе туп-туп утомленої конячини та попискування немовляти порушували тишу.
Наче якісь моторошні чари сповили все довкілля. Або ще й гірше - подумала Скарлет, і мороз пробіг у неї поза шкірою: цю землю можна було порівняти з любим і дорогим, таким прекрасним обличчям матері, що нарешті упокоїлася після смертних мук. Здавалося, наче в цих колись добре знаних їй лісах повно привидів. Тисячі чоловік загинули в боях під Джонсборо. І душі всіх їх, друзів і ворогів, дивились на неї з цих зачарованих гаїв крізь лиховісно непорушне листя, на яке падало скісне проміння сонця, дивились невидющими від крові й рудої пилюки моторошно осклілими очима.
- Мамо! Мамо! - пошепки промовила Скарлет. Якби тільки дістатися до Еллен! Якби тільки Бог явив чудо, і Тара залишилася ціла, і Скарлет могла б, під’їхавши
довгою кедровою алеєю, ввійти в будинок і побачити миле й ніжне материне обличчя, відчути лагідний доторк рук Еллен, які відганяють страх, припасти лицем до її колін! Мама знала б, що треба зробити. Вона б не допустила, щоб Мелані й немовля померли. Вона б розвіяла всі привиди й страхи своїм спокійним “Ну цить уже, цить!”. Але мама хвора, а може, й помирає.
Скарлет ізнов шмагонула гіллячкою коня по роз’ятрених крижах. Швидше б якось їхати! Вже ж цілий спекотний день плутаняться вони цією нескінченною дорогою. Скоро западе ніч, і вони знову залишаться самі серед пустки, де панує смерть. Руками, натертими до пухирів; Скарлет затисла віжки й почала щосили лупити ними коня, дарма що самій аж ломило у плечах від цих вимахів.