Очі Скарлет зайшли пеленою, коли візок урешті досяг підніжжя положистого пагорба, за яким лежала Тара. Але враз серце її завмерло. Ледь живій конячині нізащо не витягти нагору візка! Колись цей схил здавався Скарлет зовсім не крутим, їй так легко було долати його чвалом на своїй прудконогій кобилці. Не може бути, щоб відтоді тут зробилося крутіше. Але хоч би там як, а кінь з такою тяжею не вибереться на пагорб.
Скарлет насилу злізла на землю і взяла коня за гнуздечку.
- Злазь, Пріссі! - скомандувала вона.- І зніми Вейда. Або понеси його на руках, або примусь пішки йти. А немовля поклади біля міс Мелані.
Вейд зразу почав рюмсати й скімлити, і з його слів Скарлет лише одне розібрала: “Темно… темно… Вейдові страшно!”
- Міс Скарлет, я не можу пішака йти. У мене болячки на ступнях і черевики діряві. І ми з Вейдом зовсім не тяжкі…
- Злазь! Злазь зараз же, поки я сама тебе не витягла* А ні, то я тебе й покину тут поночі. Швидше!
Пріссі, бідкаючись, позирала на темні дерева, що нависали над ними обабіч дороги - їй здавалося, тільки покине вона свій захисток у візку, як ті дерева схоплять її своїм галуззям і потягнуть невідь куди. Але таки мусила покласти немовля біля Мелані, злізти на землю і, звівшись навшпиньки, витягти Вейда з візка. Хлопчик плакав і розпачливо пригортався до своєї малої няньки.
- Вгамуй його, я не можу цього терпіти,- сказала Скарлет і силоміць потягла коня за гнуздечку.- Наберись духу, Вейде, і перестань рюмсати, а то дістанеш лупня.
“І навіщо Бог придумав дітей? - подумала вона зі злістю, бо якраз підвернула ногу на темній дорозі.- Зовсім же ні до чого вони, доглядай їх день і ніч, морочся, а вони лише скімлять та плутаються під ногами”. Украй виснажена, Скарлет уже не мала сили на співчуття до перестраха- ного дитинчати, що дріботіло обік Пріссі, тримаючи няньку за руку й шморгаючи носом,- вона тільки чудувалася, як могла його породити, та й взагалі як її сподобило стати дружиною Чарлза Гамільтона.
- Міс Скарлет,- прошепотіла Пріссі, хапаючи її за плече,- не їдьмо до Тари. їх там нема. Вони відти втекли. Або й повмирали. І моя ма теж.
Скарлет почула у словах Пріссі відгомін власних думок, і це так її розлютило, що вона різко відштовхнула негритянку.
- То давай сюди руку Вейда. А сама сідай собі тут і сиди.
- Ой ні! Ні!
- Тоді цить!
Як же поволі переставляв кінь ноги! Мокреча, що стікала з його слинявого рота, зволожила їй руку. Аж це у голові в неї промайнуло кілька слів з пісеньки, яку вона колись співала з Ретом - дальших рядків вона не могла пригадати:
Ще кілька днів брести в тяжкій дорозі…
А в мозку її крутилося: “Ще кілька кроків… ще кілька кроків у тяжкій дорозі…”
І ось вони вже вибралися на пагорб, і перед ними постали дуби Тари - висока темна гущавина на тлі потьмянілого неба. Скарлет напружила зір, чи не побачить вогника. Але не світилося ніде.
“Нікого нема! - подумалось їй, і свинцевий тягар ліг на груди.- Нікого!”
Вона завернула коня на під’їзну алею, і верховіття кедрів, що сходилось у них над головою, оповило все нічною чорнотою. Вдивляючись у темінь довгого тунелю, вона побачила…- чи то їй привиджується? а може, натомлені очі підводять її? - невиразний тьмавий проблиск білих стін Тари. Домівка! Рідна домівка! Любі її серцеві побілені стіни, вікна, на яких поколихуються фіранки, широкі веранди - невже й справді то вони там попереду проступають з мороку ночі? Чи, може, ніч милосердно щадить її зір перед жахітливим руйновищем, таким, як у садибі Макінтошів?
Алея, здавалося, видовжилась на добру милю, а кінь, хоч як вона тягла його за гнуздечку, ступав дедалі повільніше. Очі Скарлет жадібно впивалися в темряву. Дах начебто цілий. Невже… Невже таки правда?.. Та ні, цього не може бути. Перед війною ніщо не встоїть, навіть стіни Тари, нехай вона й збудована на віки. Не могла війна оминути їхньої оселі.
Але поступово обриси чіткішали. Скарлет сильніше потягла коня. З темряви й справді виринули білі стіни. Зовсім не закурені димом. Тара вціліла! Її домівка! Вона випустила гнуздечку й побігла вперед, наче поривалася припасти руками до рідних стін. У цю мить вона побачила, як на темній веранді вирізнилася чиясь тінь і зупинилась над східцями. Отже, Тара не безлюдна. Хтось тут є!
Крик радості ладен був зірватись у неї з уст, але щось її стримало. В домі було так темно й тихо, і постать при вході не рухалась і не озивалася. Що тут сталося? Що саме? Будинок уцілів, але був повитий такою самою моторошною тишею, як і вся сплюндрована земля навкруги. Потім постать ворухнулась і поволі, натужно спустилася вниз.