- Тат? - хрипко прошепотіла Скарлет, непевна, чи то таки він.- Це я, Кеті Скарлет. Я вернулась додому.
Джералд ступнув до неї, мовчазний, мов сновида, тяжко волочачи за собою негнучку в коліні ногу. Він наблизився впритул до Скарлет і непорозуміло втупився в неї, наче вона бачилась йому вві сні. Тоді простяг руку й поклав їй на плече. Скарлет відчула, як тремтить його рука, немовби він пробуджувався від кошмарного видива й тільки-тільки починав усвідомлювати навколишнє.
- Доню! - насилу промовив він.- Доню.
І змовк
“Боже, та він же зовсім старий!” - промайнуло у Скарлет.
Джералдові плечі безпорадно обвисли. На обличчі, ледь видному в присмерку, не лишилося й сліду колишньої енергії та життєвої снаги Джералда, так йому властивої, а очі, задивлені в неї, мали майже такий самий наполоханий і приголомшений вираз, як і очі малого Вейда. Це був просто старий і немічний дідок.
І раптом страх перед чимось невідомим пронизав Скарлет, вихоплюючись на неї з темряви,- вона стояла й оніміло дивилась на батька, а злива запитань завмирала на її устах.
З візка знову почулося попискування немовляти, і Джералд, напружившись, неначе трохи прийшов до пам’яті.
- Це Мелані з дитиною, швиденько прошепотіла Скарлет.- Вона дуже хвора, і я привезла її до нас.
Джералд забрав руку у неї з плеча й випростався. Коли він повільно рушив до візка, то чимось нагадав їй колишнього гостинного господаря Тари, що вітає гостей, і слова його були наче видобуті десь із глибин свідомості.
- Кузино Мелані!
Мелані спробувала озватись, але її майже не було чутно.
- Ласкаво просимо вас, кузино Мелані. Дванадцять Дубів спалено. Проте у нас вам буде як дома. .
Згадавши, що Мелані так багато довелося натерпітись, Скарлет відчула спонуку до дії. Життя владно вимагало свого: Мелані з немовлям треба було вкласти на м’яку постіль і зробити для них все, що можна за даних умов.
- Її треба перенести. Вона не може сама йти.
Почувся шурхіт ніг у домі, і з дверей, що вели до холу,
проступила чиясь темна постать. Східцями збіг вниз Порк.
- Міс Скарлет! Міс Скарлет! - вигукував він.
Скарлет поклала руки йому на плечі. Порк, без якого
Тару годі було й уявити, дорогий її серцеві, як і стіни цього дому та прохолодні його коридори! Вона відчула на своїх руках його сльози, коли він незграбно поплескував її ї примовляв з плачем:
- Оце радість, що ви вернулися! Оце радість!..
Пріссі теж зарюмсала, безладно бурмочучи:
- Порк! Порк! Дорогенький!
Бачачи, що старші так розчулились, Вейд і собі заскімлив:
- Вейд хоче пити!
Але Скарлет не дала їм довго розманіжуватись.
- Тут у візку міс Мелані з немовлям. Порку, ти повинен дуже обережно перенести її нагору, в кімнату для гостей. Пріссі, візьми немовля й Вейда в дім, і даси Вейдові пити. А Мамка десь близько, Порку? Скажи їй, хай підійде до мене.
Зважливий голос Скарлет зробив своє: Порк зразу підступив до візка й пошпортав там руками. Коли він напівпід- ніс, напіввитяг Мелані з пуховика, її ложа впродовж стількох годин поспіль, вона аж застогнала. Та ось Мелані вже була на дужих Поркових руках, а голова її безсило, мов у дитини, припала йому до плеча. Пріссі, взявши на одну руку немовля, а другою тягнучи Вейда, пішла вслід за Порком широкими сходинками веранди й за хвильку теж зникла в глибині темного холу.
Пальці Скарлет з кривавими саднами стисли батькову РУку.
- Як вони, тат, оклигали?
- Дівчата одужують.
Запала мовчанка, і в цій мовчанці нараз повисло запитання, занадто страшне, щоб увібрати його у слова. Вона не могла, просто не могла запитати про це. Вона проковтнула слину, раз і вдруге, аж раптом у горлі так пересохло, що насилу можна було дихнути. Так ось чому така страхітлива тиша панує в Тарі? Неначе відчувши її запитання, Джералд заговорив.
- Твоєї матері…- почав він і урвав мову.
- Матері?.. Ну?..
- Твоєї матері вчора не стало.
♦
Міцно стиснувши батькову руку, Скарлет увійшла до просторого холу, що його знала як свої п’ять пальців. Хоч там було темно, вона не наткнулась ні на стільці з високими спинками, ні на порожній стояк цдя рушниць, ні на лапаті ніжки старого буфету; її з непоборною силою вабило у глибину будинку, де в маленькому кабінетику завжди сиділа Еллен над своїми кескінченними рахунками. І коли вона переступить за мить поріг цієї кімнатки, то, звісно ж, побачить Еллен за бюрком: мати підведе на Скарлет очі, відкладе перо, а сама схопиться на ноги, зашелестить криноліном, від неї війне таким приємним запахом - і обійме свою знесилену дочку. Не може бути інакше! Еллен же не могла померти, хоч би скільки тато товк одне