Скарлет дратувало, що від її нагінок очі в нього наполохано округлялися, і він у такі хвилини робився якимсь наче недоумкуватим. Вона просто не усвідомлювала, що малий жив, оточений звідусіль жахіттями, з якими й дорослому не так легко було впоратись. Страх опосів Вейда, гнітив йому душу, змушував перелякано скрикувати серед ночі. Досить було якогось несподіваного шуму чи різко сказаного слова, як він уже починав тремтіти, бо у голові в нього всі ці шуми невід’ємно пов’язувалися з янкі, а янкі він боявся більше, ніж привидів, якими страхала його Пріссі.
Допоки не прогриміли перші гармати під час облоги Атланти, він жив спокійним, розміреним і щасливим життям. Дарма що мати небагато приділяла йому уваги, він усе-таки звик відчувати від домашніх тільки ласку й добрі слова аж до тієї ночі, коли його розбурхали зі сну і він побачив небо у вогні й почув, як вибухи струшують повітря. У ту ніч і в наступний день він уперше в житті дістав ляпанця від матері й уперше почув від неї гострі слова. Його життя в затишному цегляному будинку на Персиковій вулиці -єдине життя, яке він знав,- урвалося в ту ніч навіки, і він так і не зміг оправитись після цієї втрати. їхня втеча з Атланти йому лише одним засіла в пам’яті - думкою, ніби за ним женуться янкі, і відтоді він жив під повсякчасним страхом, що янкі зловлять його й розшматують. Тепер щоразу, як Скарлет підвищеним тоном дорікала йому за що-небудь, він увесь скулювався і в його благенькій дитячій пам’яті оживали страхи тієї моторошної ночі, коли вона вперше так нагримала на нього. Янкі та сердитий материн голос тепер назавжди злилися в його уяві в щось одне, і він почав боятися матері.
Скарлет помітила врешті, що малюк уникає її, і в ті рідкісні моменти, коли поміж своїх нескінченних обов’язків вона знаходила хвилину подумати про Вейда, це її неабияк непокоїло. Краще б уже він чіплявся за її спідницю! Скарлет дратувало, що він знаходив захисток біля постелі Мелані й там тихенько грався собі в усякі ігри, які вона йому підказувала, і слухав різні історії, які вона розповідала. Вейд обожнював свою “тітусю”, що мала такий лагідний голос, завжди всміхалася й ніколи не казала: “Цить, Вейде! Не мороч мені голови!” або: “Не крутись під ногами, ради Бога!”
Скарлет не мала ні часу, ні бажання возитися з ним, але їй було заздро, коли це робила Мелані. Застукавши його раз, як він стояв догори ногами на її ліжку, а тоді беркицьнувся просто на неї, вона зі злості дала йому стусана під бік.
- Чи ти не знаєш, що тітуся хвора, що отак гепаєш у неї на постелі? Ану марш надвір і не смій сюди потикатись!
Але Мелані простягла слабосилу руку й пригорнула до’ себе заплакане дитинча. .
- Ну годі-бо, годі, Вейде. Ти ж не хотів зробити мені зле, правда? Він зовсім не заважає мені, Скарлет. Нехай тут грається. Я хоч так трохи догляну його. Це єдине, що я можу робити, поки видужаю, а ти й без нього маєш повні руки роботи.
- Не дурій, Меллі,- різко відказала Скарлет.- У тебе все-таки справи не дуже добрі, а коли Вейд гуцятиме тобі на животі, вони не покращають. Затям, Вейде: як я ще раз застану тебе на ліжку в тітусі, це тобі так не минеться. І перестань шморгати носом. Без кінця шморгаєш! Набирайся мужності!
Вейд, схлипуючи, вибіг з кімнати й заховався в льоху. Мелані закусила губу, а на очах у неї зблиснули сльози. Мамка, що з-за дверей спостерігала цю сцену, насумрилась і важко переводила подих. Але ніхто в ці дні не насмілювався сказати щось наперекір Скарлет. Усі остерігались її гострого язика і цієї нової злорікої істоти, що в неї вселилась.
Скарлет посіла тепер у Тарі неподільну владу, і, як це часто буває з тими, хто раптово піднісся до самовладдя, у ній ожила раніш прихована схильність поштурхувати людьми. І не тому, що вона від природи була недобра. Причина полягала в тому, що в ній сиділи страх і непевність у собі, отож своїм різким тоном вона ніби прикривала власну безпорадність, побоюючись, що інакше її перестануть слухатись. А крім того, це було навіть приємно - гримати на людей і бачити, що вони тебе бояться. І це давало полегкість украй напруженим нервам. Скарлет і сама помічала, що характер у неї змінюється. Іноді, коли від надто категоричного її наказу Порк ображено відкопилював нижню губу або Мамка бурмотіла під ніс: “Дехто щось дуже заноситься…”, вона дивувалася подумки, де поділись її добрі манери? Усю ту доброзичливість і лагідність, що їх була намагалася прищепити їй Елл єн,- наче вітром звіяло, як ото листя облітає з дерев при першому холодному подиху осені.