Нова думка раптом вразила її: що буде, як вона захоче вдруге вийти заміж? Звичайно, в неї зовсім немає такого наміру. Вистачить їй і першого шлюбу. Та й той єдиний, за кого вона хотіла б вийти, звався Ешлі й був уже одружений, і взагалі хтозна чи живий. Але припустімо, що їй захотілося б вийти заміж. Хто міг би її пошлюбити? Від цієї думки їй стало лячно.
- Меллі,- озвалася вона.- Що ж це буде з півден- ськими дівчатами?
- А що ти маєш на думці?
- Те, що й кажу. Що з ними буде? Адже їм нема з ким одружуватись. Тепер, коли всіх хлопців перебили, на Півдні тисячі дівчат так і звікують старими дівами.
- І ніколи не матимуть дітей,- докинула Мелані, яку ця обставина непокоїла найдужче.
Для Сьюлін, яка сиділа у глибині візка, ця думка, здається, не була нова, бо вона раптом узяла й розплакалась. Від самого Різдва вона не мала звістки від Френка Кеннеді. Невідомо, чи то пошта завинила, чи він просто погрався її почуттями та й забув про неї. А може, він загинув в останні дні війни? Краще вже мати загиблого нареченого, ніж ніякого, бо тоді можна бодай з гідністю переживати своє горе, як-от Керрін або Індія Вілкс, а коли тебе покинуто, то й похвалитись нічим.
- Та замовкни, ради Бога! - вигукнула Скарлет.
- Тобі легко говорити! - схлипуючи, відказала Сьюлін.- Ти ж була заміжня, і в тебе є дитина, і кожен знає, що ти мала когось, хто тебе любив. А що я? Але тобі не соромно витикати мені в очі, що я стара діва, хоч ніякої моєї вини в цьому нема! Це просто гидко з твого боку.
- Та замовкни! Ти знаєш, я терпіти не можу скиглійок. І можеш бути певна, що твій старий Рудань зовсім не загинув, а скоро об’явиться й візьме тебе заміж. На щось більше в нього не стане глузду. Але як на мене, то я воліла б лишитися старою дівою, аніж мати такого чоловіка.
На часину у візку запала тиша. Керрін, заспокоюючи сестру, машинально погладжувала їй руку, а сама думками поринула на три роки назад, коли вона верхи роз’їжджала путівцями поряд з Брентом Тарлтоном. Очі її поблискували в якомусь дивному збудженні.
- І як то житиметься на Півдні без наших славних хлопців? - сумно докинула Мелані.- А яким став би Південь, якби вони лишилися живі! Нам так прислужилася б їхня мужність, енергія, розум! Ми всі, Скарлет, хто має малих синів, повинні так їх виховати, щоб вони були такі самі хоробрі, як їхні батькиг і змогли нам їх замінити.
- Таких, як ті були, вже ніколи не буде,- тихо сказала Керрін.- їх ніхто не замінить.
Решту дороги додому їхали мовчки.
*
Невдовзі після цього якось надвечір до Тари верхи на мулі приїхала Кетлін Калверт. Сиділа вона в жіночому сідлі, а сам мул був такий жалюгідний, капловухий та кульгавий, що Скарлет ще в житті подібного не бачила. Але й Кетлін виглядала майже так само жалюгідно у своїй споловілій картатій сукні - такі раніше тільки служниці й носили - та в чепці від сонця, зав’язаному під шиєю простою шворкою. Вона під’їхала до веранди, однак не зійшла на землю, тож Скарлет і Мелані, які милувались заходом сонця, спустилися сходинками їй назустріч. Обличчя в Кетлін було таке саме бліде, як у Кейда того дня, коли Скарлет приїздила до них,- бліде, суворе й непорушно застигле, як маска, що від першого слова могла розсипатись на скалки. Але сиділа вона рівно й голову тримала високо, схиливши її тільки на знак привітання.
Скарлет згадався зненацька пікнік у Вілксів, коли вона й Кетлін перешіптувалися про Рета Батлера. Яка гарненька й мила була тоді Кетлін у широкій блакитній сукні з органді, з пахучими трояндами на поясі, в маленьких чорних оксамитових черевичках, зашнурованих на тендітних ніжках. У цій заціпеніло випростаній постаті верхи на мулі не лишилося й сліду від тієї дівчини.
- Ні, я не заходитиму, дякую,- сказала вона.- Я тільки приїхала сповістити вас, що виходжу заміж.
- Як так?
- А за кого?
- Це ж чудово, Кеті!
- І коли весілля?
- Завтра,- спокійно відповіла Кетлін, і щось таке було в її голосі, що зігнало радісні усмішки з їхніх облич.- Я приїхала сповістити вас, що завтра виходжу заміж. Вінчання буде у Джонсборо… І нікого з вас я не запрошую.