- Ні, Керрін, цей рік ще не можна, люба. От наступного року ти вже лишатимешся і на танці, і вдягатимеш довгі сукні, а твої рожеві щічки аж пашітимуть від задоволення! Ну, не хмурся так, моя люба. Ти ж можеш піти на пікнік, затям це, і лишитися на вечерю, але ніяких балів, поки тобі не виповниться чотирнадцять років.
- Даси мені свою сукню, Скарлет. Після молитви я пришию твоє мереживо.
- Сьюлін, дорогенька, мені не подобається твій тон. Твоя рожева сукня дуже мила і так само тобі до лиця, як Скарлет зелена сукня. Але я дозволяю тобі завтра надіти моє гранатове намисто.
Сьюлін за спиною в матері тріумфально зробила носа Скарлет, яка сподівалася випросити те намисто для себе. У відповідь Скарлет показала їй язика. Противнюща сестра була ця Сьюлін,- вічно скімлить, і тільки про себе й думає - Скарлет не раз була б нам’яла їй вуха, якби не владна рука Еллен на сторожі.
- А тепер, містере О’Гара, розкажіть мені трохи детальніше, що там містер Калверт розповідав про Чарлстон,- обернулася Еллен до чоловіка.
Скарлет знала, що матір зовсім не цікавлять війна та політика - це, на її думку, були справи суто чоловічі, до яких тямущим жінкам нема чого встрявати. Але що Дже- ралдові завжди кортіло виговоритись на цю тему, то вона, аби зробити йому приємність, охоче його вислуховувала.
Поки Джералд викладав усі новини, Мамка поставила перед господинею тарілки, на яких були підсмажені до золотавості грінки, грудинка смаженого курчати й политий маслом жовтий ямс, що парував над столом. Мамка сюубну- ла малого Джека, і він згадав за свій обов’язок - паперові стрічки звільна заколихалися з боку на бік над головою в Еллен. Сама Мамка стояла біля господині й иильно стежила за кожним куснем, підхоплюваним виделкою і спроваджуваним до рота, наче готова, була силоміць запхати їжу Еллен у горло, якби та раптом стала огинатись. Еллен старанно споживала страву, але Скарлет бачила: вона дуже втомлена і ледве чи помічає, що жує. Тільки непоступливий вираз на обличчі Мамки силував її до їжі.
Покінчивши з вечерею, Еллен підвелася з-за столу, хоча Джералд ще тільки-но увійшов у смак оскаржень на адресу злодіяк-янкі, які вимагають звільнити негрів, але не згодні ані цента заплатити за їхню волю.
- То вже час на молитву? - спитав він без особливої охоти.
- Та вже, пора пізня.- І додала, коли годинник, прохрипівши, вибив десяту: - Справді,- уже десята година. Керрін давно пора бути в ліжку. Будь ласка, Порку, трохи нижче лампу. І подай мені молитовника, Мамко.
Спонукуваний сердитим пошептом Мамки, Джек поставив у куток своє омахало й заходився прибирати зі столу посуд, тим часом як Мамка, понишпоривши в шухляді буфету, дістала пошарпаний молитовник Еллен. Порк, звівшись навшпиньки, поволі опустив нижче ланцюжок лампи, щоб світло падало на стіл, а стеля потонула в сутінку. Еллен поправила спідницю й стала навколішки, поклавши перед собою на столі розгорнутого молитовника, а поверх нього - хрест-навхрест долоні. Джералд опустився навколішки поруч з Еллен, а Скарлет і Сьюлін зайняли свої звичні місця по другий бік столу, підгорнувши складки спідниць під коліна, щоб не так твердо було стояти. Керрін через свою малорослість не діставала до столу, тож вона уклякла перед стільцем, спершись на сидіння ліктями. їй подобалась ця її поза, бо поки тривали молитви, вона могла й перекуняти на безпечній віддалі від материного ока.
Чутно було, як шурхали ногами й шелепотіли одежею слуги, стаючи на коліна в холі за відчиненими дверима їдальні: Мамка, що опустилася на підлогу, тяжко крекчучи; Порк, що й навколішках тримався прямо, ніби жердка; покоївки Роза й Тіна, що граційно посхилялися, широко розпроставши яскраві ситцеві спідниці; куховарка, худа й жовта, попри свій сніжно-білий сповиток на голові; сонний, мов тетеря, Джек, що укляк подалі від дошкульних Мамчиних щипків. Темні очі челядників поблискували у сподіванні чи не найважливішої події дня, якою була для них усіх вечірня молитва спільно з білими господарями. Стародавні й барвисті вислови літанії, своєрідна східна образність мало що говорили їхньому розумові, але щось таке пробуджували в них у серцях, і вони погойдувалися в такт, повторюючи слідом за Еллен: “Помилуй нас, Господи!”, “Помилуй нас, Христе Боже!”.
Еллен, заплющивши очі, почала виголошувати молитву - голос її то підносився, то спадав, він і заколисував, і втішав. Голови посхилялися в жовтому освіті лампи, коли вона промовляла слова подяки Господові за здоров’я і добробут свого дому, всієї родини й негрів.
Помолившись за всіх тих, хто пробував під дахом Тари, за свого батька, матір, сестер, трьох своїх небіжчиків-не- мовлят і “всіх стражденних земного падолу”, вона стала перебирати пучками довгих пальців білі намистинки чоток і звернулася з молитвою до Богоматері. Тоді немов легкий подмух вітру шелеснув по кімнаті, коли губи чорних і білих вторили за нею: