1 В цій патріотичній ірландській баладі мовиться про заборону британських властей носити в Ірландії зелене вбрання (зелене - національний колір ірландців).
пурпуровий, жовтогарячий і рожевий килим дикої жимолості. Повів вітерцю доносив тонкий аромат розквітлих кущів, повітря було таке запахуще, мов найсмачніша приправа.
“Повік-віку не забуду я цього чудового дня,- подумала Скарлет.- А ще ж, може, він стане й днем мого весілля!”
У неї аж серце стрепенулося на думку, що сьогодні ввечері - або вночі при місяці - вони вдвох з Біллі мчати- муть верхи через цей уквітчаний зелений світ, поспішаючи до Джонсборо й до священика. Звичайно, потім вони вдруге справлять вінчання, в Атланті, але то вже буде клопіт Еллен з Джералдом. Скарлет стало трохи не по собі, коли вона подумала, як поблідне від сорому Еллен, почувши, що її дочка втекла з чужим нареченим. Та за хвильку це почуття минулося: Скарлет була певна, що мати простить її, коли побачить, яка вона щаслива. А Джералд розкричиться і зчинить веремію, але хоч би як він там учора виступав проти її шлюбу з Ешлі, у глибині душі його ще й дуже втішить породичання з Вілксами.
“Але цим усім я сушитиму голову після весілля”,- подумала Скарлет, відганяючи від себе всі клопоти.
Бо й справді: під цим теплим сонцем такої погідної весняної пори, та ще й коли на пагорбі за річкою вже показалися димарі Дванадцяти Дубів, не можна було перейматися чимось іншим, окрім трепетної радості.
“Я житиму там усе своє життя, я побачу ще з п’ятдесят таких весен, а може, й більше, і я розповім своїм дітям і онукам, яка прегарна була ця весна, гарніша за всі”. Від цієї думки їй стало так легко на серці, аж вона підхопила приспів пісні “Хто носить зелене вбрання”, чим викликала гучне батькове схвалення.
- Не розумію, чого ти така весела з самого ранку,- ущипливо зауважила Сьюлін, і досі сердита на сестру, бо ж їй зелена шовкова сукня Скарлет куди краще личи- ла б, аніж законній її власниці. І чому ця Скарлет така противна: ніколи не дасть пойосити своєї сукні чи капелюшка? І чому мама завжди стає на бік Скарлет і запевняє, ніби зелений колір не до лиця їй, Сьюлін? - Ти ж не гірше за мене знаєш, що сьогодні оголосять заручини Ешлі. Тато вранці казав. А я знаю, що ти вже кілька місяців упадаєш за Ешлі.
- Оце й усе, що ти знаєш? - відрубала Скарлет і показала сестрі язика, зовсім не збираючись псувати собі настрій. Побачимо, як здивується міс Сью завтра о цій порі!
- Але ж це неправда, Сьюзі! - запротестувала вражена Керрін.- Скарлет подобається якраз Брент.
Скарлет перевела усміхнені зелені очі на найменшу сестру: як тільки можна бути такою потульною! Адже в домі всі до одного знали, що Керрін віддала своє тринадцятирічне серце Брентові Тарлтону, хоч для нього вона була тільки меншою сестричкою Скарлет, і нічим більше. Коли близько не було Еллен, уся родина дражнила цим Керрін, доводячи її мало не до сліз.
- Дорогенька, мене зовсім не цікавить Брент,- зробила благородний жест Скарлет, переповнена своїм щастям.- І я його не цікавлю. Він тільки чекає, коли ти підростеш.
Округле личко Керрін спаленіло, радість у ній боролася з недовірою.
- Ой, і справді, Скарлет?
- Ти що, Скарлет, забула мамині слова? Що Керрін ще мала і їй рано думати про кавалерів? А ти забиваєш їй цим голову!
- Ну то йди й розбазікай мамі, мені байдуже! - огризнулася Скарлет.- Тобі хочеться, щоб мала так і лишалася дитинчам, бо ще рік-два, й вона стане вродливіша за тебе.
- Ану прикусіть язички бодай хоч сьогодні, а то, їй-бо, уперіщу! - перестеріг батько дівчат.- Цитьте мені зараз! Он, здається, чи не колеса риплять? То, либонь, Тарлтони або Фонтейни.
Коли доїхали до перехрестя з дорогою, яка збігала лісистим схилом від Мімози й Красогір’я, стукіт копит і порипування коліс почулися виразніше, а з ними долинув з-поза густих заростей і жвавий жіночий гомін. Джералд, виїхавши трохи наперед, натягнув поводи і дав Тобі знак зупинити коляску на роздоріжжі.
- Це Тарлтонові леді,- повідомив Джералд своїх дочок, і його рум’яне обличчя розпливлося усмішкою, бо з усіх жінок в окрузі - за винятком, звісно, Еллен - найбільшу прихильність він відчував до рудоволосої місіс Тарл- тон.- І віжками править не хто, як господиня. Оце жінка, що в неї руки створені для коня! Легкі, як пір’їнки, міцні, як сириця, і такі гарні, хоч цілуй. Гай-гай, далеко вам до неї з вашими виманіженими ручками,- додав він, глянувши з любов’ю, але й з докором на своїх дівчат.- Керрін он і підступити до бідних конячок боїться, у Сью руки до віжок не стоять, та й ти, кицюню…