Десь у глибині її єства повільно зайнявся вогонь, і почав наростати гнів, заступаючи все інше.
- І однак, якщо тобі стало ницості це сказати…
Обличчя Ешлі пополотніло.
- Я ницо вчинив, коли це сказав, бо ж я одружуюся з Мелані. Я скривдив тебе, а ще більше її. Мені не слід було цього казати, я ж знав, що ти мене не зрозумієш. Але як я міг не закохатися в тебе, коли ти сповнена такої палкої жаги життя, якої мені не судилося спізнати? Тебе, що можеш любити й ненавидіти з таким шалом, гіа який мене не стане? В тобі нуртують такі природні сили, як вогонь, і вітер, і первозданна стихія, тоді як я…
Скарлет побачила раптом перед собою Мелані - її лагідні карі очі, втуплений у далечінь погляд, тендітні малі руки в чорних мереживних рукавичках, її чемну мовчазність… І нараз лють спалахнула в душі у Скарлет, та сама невтримна лють, що штовхнула Джералда на вбивство, а інших його краян-ірландців штовхала на вчинки, за які вони платили шибеницею. Анічогісінько не лишилося в ній від вихованості Робійярів, які вміли з незворушною витримкою сприймати всі перепади долі.
- Та чого ти мені очі замилюєш, страхопуде нещасний! Ти просто боїшся одружитись зі мною! Того ж ти й береш цю жалюгідну малу дурку, яка тільки й може рота розтулити, щоб сказати “Так” або “Ні”, яка наплодить тобі купу таких самих без’язиких кошенят, як вона сама! І чого…
- Тобі негоже таке казати про Мелані!
- Та йди ти до біса зі своїми “гоже - негоже”! Хто ти такий, щоб вказувати, що мені гоже казати, а що негоже? Ти боягуз, ти падлюка, ти… Ти задурив мені голову, ніби збираєшся зі мною одружитись…
- Май совість, Скарлет! - благально озвався Ешлі.- Хіба я коли-небудь…
Але Скарлет було не до совісті, хоча вона й розуміла, що він каже правду. У стосунках з нею він ніколи не виходив за межі звичайного приятелювання, однак думка про це ще дужче розпалила в ній гнів, гнів уражених жіночих гордощів і самолюбства. Це ж вона нав’язувалась йому, а не він їй! Замість неї він вибрав цю блідаву дурочку Мелані. І чого вона знехтувала настанови Еллен і Мамки, не втаїла при собі своє почуття до нього! Хай уже що там не було б, аніж отак набратися сорому!
Вона скочила на ноги, руки стиснуті в кулаки, і він теж підвівся, дивлячись на неї згори з болісним виглядом людини, приреченої на безвихідь.
- Я ненавидітиму тебе до останку моїх днів, тебе, такого ницого, такого підлого…- Яке б знайти слово, щоб найв’їдливіше, найвразливіше йому допекти? Але нічого достатньо дошкульного не спадало їй на думку.
- Скарлет… ради Бога…
Він простяг до неї руку, і ту саму мить вона щосили відважила йому ляпаса. Цей поличник у кімнатній тиші прозвучав, як лункий виляск батога, і раптом уся лють Скарлет спала, а в серці залишився самий розпач.
Червоний слід від її руки проступив плямою на його блідому змученому обличчі. Він нічого не сказав, а тільки підніс її безвладну долоню до уст і поцілував. І ще й не встигла вона мовити хоч слово, як він уже вийшов, тихенько причинивши за собою двері.
Ноги в неї стали підгинатись, і вона й незчулась, як опинилася в кріслі. Він пішов, але пам’ять про слщ її руки на його обличчі не даватиме їй спокою до самого скону.
Вона чула, як стихала його хода в холі, і нараз ясно усвідомила безглуздя того, що скоїла. Вона втратила Ешлі назавжди. Тепер він зненавидить її, і щоразу, глянувши на неї, пригадуватиме, як вона накидалась йому, хоч він зовсім її до того не заохочував.
“Я нічним не краща за Душку Вілкс”,- промайнуло у Скарлет раптом, коли їй згадалось, як усі, а сама вона найдужче, брали на сміх легковажну поведінку Душки. Скарлет подумала про незграбні її вихиляси, дурнувате її хихотіння, коли та зависала на руці котрогось кавалера, і ця думка збудила в ній наново лють - на себе, на Ешлі, на весь світ. Зненависть до себе переходила у зненависть до всіх - такий шал викликало у ній те, що зневажено й знехтувано її перше кохання. Щирої ніжності було дуже мало в її почутті, а куди більше марнославства й гордовитої самовпевненості у власних чарах. І ось тепер, коли вона зазнала поразки, їй не так допікала гіркота втрати, як страх, чи не виставила вона себе на посміховище. Чи не
впадало її поводження всім у вічі, як і поводження Душки? Може, всі вже сміються з неї? На саму думку про це її пройняв дрож.
Рука Скарлет опустилась на столик поруч з кріслом, і пальці механічно намацали невелику порцелянову вазу для квітів, на боках якої виступали обриси двох купідончи- ків. У кімнаті залягала така тиша, що Скарлет ладна була закричати, аби зірвати це нестерпне безгоміння. Вона мусить щось зробити, а то збожеволіє! Рука її схопила вазу й щосили пошпурила через усю кімнату в камін. Пролетівши над спинкою канапи, ваза вдарилась об мармурову камінну поличку й розсипалася вдрузки.