Поверх інших голосів почувся спокійний і розмірений, ледь докірливий голос Мелані:
- Ти ж знаєш, Душко, що це неправда. Недобре так наговорювати.
- Ні, це правда, Меллі, ти б і сама це помітила, якби не вишукувала в людях тільки гарне, навіть у тих, які й крихти його не мають. Але я рада, що це правда. Так їй і треба. Скарлет О’Гара одне лише знає- відбивати кавалерів у дівчат і сіяти всюди чвари. Адже ти знаєш, що вона відбила Стюарта в Індії, хоч він їй зовсім і не потрібен. А сьогодні силкувалася загребти й містера Кеннеді, й Ешлі, й Чарлза…
“Мені треба додому! - подумала Скарлет.- Я хочу додому!”
Якби вона могла якимсь чудом перенестися до Тари й сховатися там у безпеці! Щоб бути біля Еллен, побачити її, притиснутись до її сукні, виплакатись перед нею, викласти всю свою знедолю. Ще одне слово - і вона не витримає, кинеться до них у кімнату, повидирає жмутками рідкі безбарвні коси Душки, плюне Мелані Гамільтон в обличчя за все її гидке добросердя. Але ні, вона й так уже надто вульгарно повелася сьогодні, зовсім як та біла злидота - оце ж якраз і було найгірше.
Вона притисла руками спідниці, щоб не шелестіли, і покрадьки, мов звіря, позадкувала в двері. “Додому! - думала вона, спускаючись сходами, поспішаючи повз причинені двері й притихлі кімнати.- Треба швидше додому”.
Скарлет уже була на ганку перед будинком, коли раптом стрілила їй нова думка: вона не може втекти додому! Просто не може! Вона повинна пройти через це все, витерпіти всю злостивість цих дівчиськ, і своє власне приниження, і розчарування. Утекти зараз - означало б дати їм нову зброю проти неї.
Скарлет загупала з усієї сили кулаком по високій білій колоні, шкодуючи, що не має сили Самсона й не може розвалити цей дім дощенту, щоб усі до одного полягли під його руїнами. Але вони в неї ще пожалкують! Вона їм покаже! Вона ще не знала, як саме це зробить, але була певна, що свого доможеться. Вона їм ще дужче допече, ніж вони їй.
У цю хвилину Ешлі, в якогд вона була закохана, відійшов у забуття. Зараз він був для неї не тим мрійним юнаком, таким їй любим, а тільки одним із родини Вілксів, з Дванадцяти Дубів, з усієї цієї округи - а вони ж усі були їй ненависні, бо брали її на сміх. Марнославство виявилося дужчим, ніж її кохання у шістнадцять літ, і в розгарячілому серці у неї не лишилося місця ні на що, тільки на ненависть.
“Я не поїду додому,- думала вона.- Я залишуся тут і покажу їм. Мамі я не розповім нічого. Та й взагалі ніколи й нікому не розповідатиму”. Вона вже збиралася з духом, щоб вернутися назад у будинок, піднятися знову нагору й зайти до якоїсь іншої спальні.
Аж це, обернувшись, вона побачила, як з протилежного кінця довгого холу до будинку входить Чарлз. Помітивши її, він кинувся їй назустріч. Кучері його розкуйовдились, обличчя пашіло від хвилювання.
- Ви чули, що сталося? - скрикнув він, підбігаючи.- Чули? Пол Вілсон щойно привіз новину з Джонсборо.
Чарлз був такий захеканий, що тільки це й спромігся вимовити. Вона нічого не відповіла, мовчки дивлячись на нього.
- Містер Лінкольн оголосив набір солдатів до війська… тобто добровольців. Сімдесят п’ять тисяч!
Знов цей “містер Лінкольн”! Невже чоловіки неспроможні думати про справді серйозні речі? А цьому дурникові здається, що її аж так дуже збентежать витребеньки містера Лінкольна, коли серце у неї розбите, а добре її ім’я знеславлено!
Чарлз дивився на Скарлет в усі очі. Обличчя її було біле як крейда, а примружені очі блищали мов смарагди. Він ще ніколи в житті не бачив, щоб дівчачі очі горіли таким вогнем.
- Ой, я такий незграба,- озвався він.- Я б мав це обережніше вам сказати. Я забув, які жінки вразливі. Даруйте, що я вас так стривожив. Вам не погано, ні? Може, води подати?
- Ні, не треба,- промовила Скарлет, спроквола всміхаючись.
- То, може, сядемо на лавочці? - запропонував Чарлз, беручи її під руку.
Вона кивнула, і він обережно допоміг їй спуститися з веранди й провів через травник туди, де під найбільшим дубом біля входу в будинок стояла чавунна лавка. “Які чулі й тендітні ці жінки,- подумав він,- вже на саму згадку про війну й знегоди ладні знепритомніти!” В цю хвилину він відчув приплив мужності і став удвічі турботливішим, коли допомагав Скарлет сісти. Чудний вигляд дівчини вразив Чарлза, а ще її бліде обличчя променилося такою незвичайною вродою, що серце у нього гарячково затріпотіло. Невже її збентежила думка, що він може піти на війну? Ні, це вже занадто неймовірно. Але чому вона так дивно приглядається до нього? І чому тремтять у неї пальці, коли вона бгає ними мереживну хустинку? І густі чорні вії - вони тріпочуть, як то буває у знепокоєних і закоханих дівчат,- він не раз читав про таке у романах.