Нудьга її була гостра й невтамовна. Відколи Ескадрон вибрався на війну, в окрузі не стало ніякого товариського життя, ніяких розваг. Не лишилося нікого з юнаків, що становили сяку-таку привабу: ні чотирьох братів Тарлтонів, ні обох Калвертів, ні Фонтейнів, ні Манро, і взагалі жодного цікавого молодика з Джонсборо, Фейєтвілла й Лавджоя. Зосталися самі літні люди, каліки й жінки, які збували свій час тим, що плели, та шили, та вирощували більше бавовни й зерна, та відгодовували більше свиней, овець і корів, і все те для війська. На обрії Скарлет тепер жоден ж*юий чоловік не показувався, за винятком хіба з інтендантського загону під проводом Френка Кеннеді, не зовсім уже молодого кавалера Сьюлін,- вони заїжджали раз на місяць збирати провіант. Та й серед тих інтендантів не було на кого оком кинути, а боязкі Френкові залицяння до сестри так дратували Скарлет, що вона ледве стримувала себе, аби бути з ним чемною. Швидше б уже вони зі Сьюлін на щось там зважилися!
Але навіть якби хто й зацікавив її у тій інтендантській команді, Скарлет із того не мала б ніякого пожитку. Вона була вдова, і серце її лежало в могилі. Принаймні кожен вважав, що воно в могилі, й чекав від неї відповідної поведінки. Це дратувало її, бо хоч ж вона силувалася, нічого не могла пригадати з образу Чарлза, крім телячого погляду його очей, коли він почув від неї про згоду одружитися з ним. Та навіть і цей образ день у день тьмянішав. Проте вона була таки вдова й мала поводитися з належною обачністю. Дівочі розваги тепер були не для неї. їй годилося тримати себе поважно й статечно. Еллен недвозначно вдоттала Скарлет із цього приводу, застукавши, як раз у садку лейтенант з Френкового загону розгойдував її на гойдалці, а вона аж пищала зі сміху. Глибоко занепокоєна, Еллен стала втовкмачувати їй, як мало треба, щоб про вдову пішов недобрий поголос. Удова мусить вестися вдвічі обачлвнвіше, ніж заміжня дама.
“Господи, заміжжя й без того позбавляє жінку будь- яких насолод,- подумала Скарлет, покірно вислуховуючи тихе материне напучення.- А вдові, виходить, хоч живцем у могилу себе закопуй”.
Вдова мала ходити в бридкій чорній сукні без жодної яскравої цятки - ні квіточки, ні стрічки чи мережива на ній, чи там оздоби, хіба жалобна брошка з оніксу або кольє з небіжчикового волосся. А крепова вуаль з капелюшка мала спадати до самих колін, і лише через три роки вдівства могла бути вкорочена до плечей. Удові ні в якому разі не личило розмовляти надто жваво або сміятися вголос. А якщо вона усміхалася, то сумною, трагічною усмішкою. І що найжахливіше - вдова не могла виявляти анінайменшої зацікавленості до чоловічого товариства. А якби знайшовся добродій, такий невихований, що сам виявив би до неї увагу, їй слід було тут-таки з належною гідністю згадати свого небіжчика-чоловіка, і це зразу мало відохотити зухвальця від подальших зазіхань. “О, звісна річ,- понуро думала Скарлет,- буває, що вдови навіть виходять заміж, але коли постаріють і висохнуть на скіпку. Хоч тільки небо знає, як їм це вдається, коли вони під невсипущим сусідським наглядом. Та й то, якщо трапиться спроневірений старий вдівець з великою плантацією і купою дітлашні на шиї”.
Шлюб і сам собою був великою прикрістю, але вдівство - це вже й зовсім означало кінець життя. Які ж дурні ті, хто каже, ніби малий Вейд Гемптон, безперечно, величезна втіха для неї тепер, коли не стало Чарлза. І треба ж їм таку дурницю впороти - мовляв, вона тепер має задля чого жити! Усі твердять, як це чудово, що в неї є дитина, живий символ їхнього з Чарлзом кохання, і вона, звичайно, не квапиться розчарувати їх у цих ілюзіях. Але така думка і на крихту не відповідає її справжнім почуванням. У неї в душі Вейдові майже немає місця, часом вона взагалі насилу може усвідомити, що це її син.
Щоранку, тільки-но прокинувшись, вона почувала себе знову Скарлет О’Гарою, і магнолія в неї за вікном так яскраво мінилася на сонці, і дрозди виспівували, і запах смаженої грудинки приємно лоскотав ніздрі. Вона тієї хвилини знов була молода й безтурботна. А потім чувся вередливий голодний плач, і щоразу - щоразу вона з подивом думала в першу мить: “Звідки це в нашому домі мала дитина?” І лише тоді згадувала, що це ж її власне немовля. Повернення до дійсності просто приголомшувало.
А ще ж Ешлі! Над усе - Ешлі! Уперше в житті вона зненавиділа Тару, зненавиділа довгу червонясту дорогу, що збігала з пагорба до річки, зненавиділа червоні поля, на яких пускав пагони зелений бавовник. Кожен клапоть землі, кожне дерево й струмок, кожен путівець і стежка нагадували їй про нього. Він належав іншій жінці й пішов на війну, але дух його досі витав тут над присмерковими шляхами, досі всміхався до неї мрійними сірими очима в затінку веранди. І за кожним разом, коли дорогою від Дванадцяти Дубів чувся цокіт копит, серце її щемко озивалося - чи не Ешлі їде?