Атланта гула, наче вулик, пишаючись усвідомленням своєї ваги для Конфедерації, і день і ніч працювала задля того, щоб сільськогосподарський край перетворити на індустріальний. До війни на південь від Мерілецду майже не було ні бавовнопрядильних, ні вовноткацьких фабрик, ні арсеналів, ні машинобудівних закладів - чим південці ще й пишалися. Південь давав державних діячів і вояків, плантаторів і лікарів, правників і поетів, але ні в якому разі не інженерів чи техніків. Нехай собі янкі обирають ці плебейські професії! Але тепер порти Конфедерації блокував флот північан, і крізь блокаду сюди могла прослизнути з Європи тільки мізерна кількість вантажів, отож Південь розпачливо кинувся сам виробляти бойове спорядження. Північ могла собі з усього світу діставати техніку й солдатів, тисячі ірландців та німців вливалися в армію північан, спокусившись на щедру платню, тоді як Південь міг покладатися лише на власні сили.
У механічних майстернях Атланти з великими зусиллями переобладнували верстати на виробництво військової техніки; справа ця посувалася дуже нелегко, бо на Півдні практично не було машин для зразку, і мало не кожне коліщатко й гвинтик доводилося виготовляти за кресленнями, що їх, обминаючи блокаду, привозили з Англії. На вулицях Атланти тепер не дивина було побачити прибульців з-за кордону, і місцеві мешканці, які ще рік тому обертали голови, почувши навіть легкий акцент уродженців американського Заходу, вже перестали звертати увагу й на зовсім незвичну для них вимову європейців, які прибули сюди крізь блокаду, щоб виробляти машини й зброю для пів- денського війська. Конфедерації було б украй важко без цих кваліфікованих фахівців налагодити виробництво власних пістолетів, гвинтівок, гармат і пороху.
Серце міста пульсувало в напруженому ритмі: перевезення військового спорядження залізничними артеріями до обидвох фронтів не припинялося ні вдень, ні вночі. Цілу добу чувся гуркіт потягів, що прибували в місто або вирушали з нього. Кіптява з новоспоруджених заводів осідала на білі стіни житлових будинків. Темряву ночі освітлював вогонь у горнах, а гупання молотів не стихало довго після того, як городяни вкладалися спати. Де ще торік лежали пустирі, тепер постали майстерні, що виробляли упряж, сідла й взуття, зброярні, що давали гвинтівки й гармати, прокатні стани та ливарні, які продукували рейки й товарні вагони на зміну тим, що їх знищили янкі, і ще багато різних закладів, у яких вироблялися остроги, мундштуки для вуздечок, хомути, намети, гудзики, пістолети й шаблі. Ливарні вже відчували брак металу, бо довозити його через блокаду було дуже тяжко, а видобуток своєї сировини рудні в Алабамі майже припинили, оскільки рудокопи подалися на війну. В Атланті не лишилося жодної чавунної огорожі, жодної чавунної гратки, воріт і навіть статуй на газонах - усе пішло на переплавку.
А на Персиковій вулиці й на всіх прилеглих вуличках розмістилися численні армійські служби: інтендантська, залізнична, зв’язкова, поштова, військово-поліційна, і в кожній кишма кишіло людей у військовій формі. На околицях були стайні з запасними кіньми й мулами і великі загороди для них, а на бічних вулицях - шпиталі. Зі слів дядька Пітера Скарлет зрозуміла, що Атланта зробилася містом поранених, бо шпиталів тут було безліч: і загальні,, і інфекційні, і окремо для тих, хто одужував. І день у день з поїздів біля П’яти Променів вивантажувано все нові партії поранених і хворих солдатів.
Маленьке містечко зникло, а натомість постало нове швидко розбудовуване місто, сповнене невгамовного руху й енергії. Скарлет, яка звикла до тихого розміреного плину сільського життя, аж дух забивало від усієї цієї метушні, але вона їй подобалася. Навколишня атмосфера приємно збуджувала, і Скарлет здавалося, що прискорений пульс міста б’ється у згоді з пульсом її власного серця.
Поки коляска повільно долала вибої головної вулиці Атланти, Скарлет зацікавлено придивлялася до нових будівель і нових облич у місті. На хідниках було повно людей в уніформах, які належали до різних родів військ і мали різні звання, вузьку проїжджу частину вщерть заполонили коляски, брички, санітарні карети, армійські фургони, возії яких кляли на всі заставки мулів, що насилу тягли повози через глибокі ковдобини; вістовці у сіро-глинястій формі, розляпуючи багнюку, мчали від однієї військової частини до іншої з наказами й телеграфними депешами; поранені кульгали на милицях, здебільшого дбайливо підтримувані під руку дамами; з навчальних плаців, де новобранців муштровано на солдатів, долинали звуки сурми й барабану, рвучкі вигуки команд; а ще - серце у Скарлет мало з грудей не вискочило, коли вона вперше в житті побачила військові мундири янкі: дядько Пітер показав їй батогом на гурт похмурих чоловіків у синьому, що під конвоєм відділення конфедератів з гвинтівками напереваги прямували до станції, звідки їх мали відправити в табір для військовополонених.