- І звісно, ця стара плетуха неодмінно всім розпатякає.
- Голубонько, як ви так можете! Доллі Меррівезер - моя найкраща приятелька.
- Але вона таки плетуха,- ох, пробачте, тітонько, та не плачте-бо! Я її не подумала, що це вікно спальні. Більше я не буду… Я просто хотіла подивитись, як вони проїжджають. Мені ж так кортить побути з ними!
- Голубонько!
- Що ж, як це правда! Я так знудьгувалася в чотирьох стінах.
- Скарлет, обіцяйте мені, що більш ніколи такого не скажете. Люди ж почнуть говорити! Всі подумають, ніби ви не виявляєте належної пошани до пам’яті бідного Чарлі..,
- Тільки не плачте-бо, тітонько!
- О, бачите, ви теж починаєте плакати,- схлипнула не без утіхи Дріботуп, дістаючи з кишені спідниці хустинку.
Тверда грудка нарешті підкотилась до горла Скарлет і вирвалася назовні голосним плачем - не по бідному Чарлі, як гадала Дріботуп, а через те, що скрип коліс і людський сміх поволі завмирали удалині. Вбігла зі своєї кімнати наполохана Мелані -чорне волосся, завжди охай- но підібране в сітку, розсипалось на плечах дрібненькими кучериками, в руці гребінець.
- Любі мої! Що сталося?
- Чарлі! - видушила з себе Дріботуп, охоче віддаючись своєму бідканню й припадаючи головою до Меллі.
- Ох! - скрикнула Меллі, і губи у неї затремтіли, коли прозвучало братове ім’я.- Візьміть себе в руки, дорогенька! Не плачте. Ох Скарлет!
Скарлет упала ницьма на ліжко й голосно заридала за своєю пропащою молодістю, за молодечими розвагами, яких її позбавлено, вона плакала з обуренням і розпукою дитини, яка розуміє, що раніше могла слізьми на будь-чому наполягти, але що тепер слізьми не домогтись уже нічого. Втупивши голову в подушку, Скарлет схлипувала й молотила ногами по стебнованій ковдрі.
- Краще б мені вмерти! - повторювала вона крізь сльози. Перед виявом такого невдаваного горя Дріботуп стримала свій легкодумний плач, а. Меллі кинулася втішати невістку. _
- Не плач, любонько! Подумай краще, як тебе любив Чарлі, і нехай це додасть тобі сили. Подумай про своє миле дитятко!
Обурення тим* що її не розуміють, відчуття того, що її позбавлено можливості тішитись життям - усе це не давало Скарлет і слова вимовити. І так було й краще, бо, успадкувавши від батька звичку до відвертості, вона вибовкала б усе, що почувала насправді. Мелані стала гладити її по плечах, а Дріботуп заметушилася по кімнаті, опускаючи штори на вікнах.
- Не треба цього! - закричала раптом Скарлет, піднісши від подушки розчервоніле й набрякле слізьми обличчя.— Я ще не вмерла, щоб уже затемнювати вікна, хоча краще б мені було вмерти! Ідіть собі, ради Бога, дайте мені спокій.
Вона знову впала обличчям на подушку, а Меллі й Дріботуп, пошепки порадившись, навшпиньках вийшли з кімнати. Скарлет чула, як молодша промовила тихцем до старшої, коли вони спускалися сходами:
- Тітонько Туп, будь ласка, не згадуйте при ній Чарлі Ви ж знаєте, як тяжко їй чути його ім’я. У неї, бідолашки, робиться таке лице, що вона ледве стримує сльози. Ми не повинні додавати їй прикрощів.
Скарлет від безсилої люті лупонула ногами по ковдрі* що не могла пригадати якогось дошкульнішого прокляття.
- А хай їх чорти візьмуть! - скрикнула вона врешті й відчула деяку полегкість. І як ця Мелані може обходитись без жодних розваг і сидіти весь час удома, у жалобі по братові, коли їй тільки вісімнадцять років? Мелані наче не помічає, їй ніби байдуже, що життя оминає її під дзенькіт острогів.
“Але ж вона зовсім грубошкіра,- думала Скарлет, гатячи кулаком у подушку.- І в неї ніколи не було такого успіху, як у мене, тож вона мало що й втратила. Та й крім того… вона має Ешлі, а я… я не маю нікого!” - Ще дужче розтроюдивши свої рани цими думками, Скарлет знову захлипала.
В такому понурому настрої вона просиділа в кімнаті до надвечірньої пори, і видовище повозів, що поверталися з пікніка, вивершені сосновим гіллям, диким виноградом і папороттю, аж ніяк не розважило її туги. Всі здавалися такими щасливими у своїй святковій втомі, вони знов привітно махали їй, а вона похмуро відповідала на їхні вітання. Життя її зробилося таке безнадійне, що не варто було далі й жити.
Визволення об’явилося з несподіваного зовсім боку, коли по обіді всі лягли передрімати, а до будинку над’їхали місіс Меррівезер і місіс Елсінг. Вражені відвідинами в таку недоречну годину, Мелані, Скарлет і тітонька Дріботуп підхопилися, хутенько позашнуровували корсажі, поправили зачіски й спустилися до вітальні.
- У місіс Боннел діти заслабли на кір,- одразу ж повідомила місіс Меррівезер, даючи наздогад, що вся провина за це падає не на кого іншого, як на матір цих дітей.
- А панночок Маклюр викликали до Вірджинії,- сповістила ледь живим голосом місіс Елсінг, манірно обмахуючись віялом, так наче ані ця новина, ані будь-що інше її нітрохи не обходить.- Далласа Маклюра поранено.