Дуж, розчервонілий та знервований від сорому, переминався з ноги на ногу. Його щойно так опустили перед якимось там смертним поганцем. Теж велика цяця знайшлася! Та в його жилах нема і краплі благородної безсмертної крові! Син простаків… Дуж кинувся до дверей, ледве стримуючи обурення. Коли той був уже в дверях, Вчитель Посолонь перепинив його:
— Спинися, Дуже! Ще одне! Щойно дізнаюся, що ти продовжуєш огуджувати Остапа, чи твоя поведінка ганьбить велике ім’я учня Храму Сонця, я тобі обіцяю не просто важке життя. Покарання з прибиранням у курнику здасться такою собі легкою прогулянкою. І навіть якщо Остап тебе не закладатиме, а він цього не робитиме, бо його виховували правильно, то май на увазі: у Храмі Сонця немає прихованих слів та помислів, тим паче темних. І щойно ти щось такенне зберешся втнути — я знатиму.
Дуж мовчки вийшов. Остап сумно зітхнув:
— Очевидно, що він не один так думає, Учителю! На жаль.
— Один. Повір мені. У цьому Храмі один. Зрештою… Тебе це аж так турбує? Ти щойно чув, що Дуж наталяпав і на Птаху, і на мене, і на Мару. Такі чудернацькі химерики спліталися завжди. І що з того? Думаєш, це Дуж щойно нам очі відкрив? Чи це завадило Птасі в розвитку та вдосконаленні її великої силі, її покликанню? Заздрість — паскудна штука, але почасти тільки вона дає нам розуміння, чи правильним шляхом рухаємося, чи хибним. Сприймай це так.
Посолонь доброзичливо поплескав Остапа по плечу.
— Учителю, пробачте, але я мушу це сказати. Мені таки видається, що ви зарізко говорили з Дужем. Він трохи розгублений. Мені його жаль.
— Жаль? Синку, він не простий смертний і не теперішній. Знаєш, скільки століть він майже живе у цій школі? Та він із Птахою майже водночас починав. Тобто раніше від неї… Дуж — син своїх батьків, благородних батьків, і досі вважається моїм учнем. Що про батьків та Учителя почнуть говорити, якщо його учні вестимуть себе як звичайні язикаті хвеськи? Ти можеш йому лишень поспівчувати, бо Перемінник, котрий із якогось дива почепила йому на шию Мара, загнав його в пастку. Він — заручник обставин. Не в усіх безсмертних, на жаль, народжуються безсмертні діти. І це нормально. Це не вважається вадою. Але це легко пережити. Бо вони стають великими відунами, талановитими чарівниками, неперевершеними зільниками. Вони допомагають, направляють, приносять у світи багато радості та світла. Ти ж добре знаєш про це! А Дуж… Гаразд, дамо йому спокій. Певен, він тебе не чіпатиме, але й ти його, будь ласка, не провокуй.
Остап і не збирався нікого провокувати. Він чемно відвідував заняття. Йому подобалося вчитися. Бували такі моменти у роботі школи, коли був лишень один учень, тобто Дуж, а бувало, що й десятеро. Цього разу зібралося аж семеро. Звісно, разом із Дужем. До школи при Храмі Сонця ходили не тільки ті особливі, хто отримав Перемінник, а й діти з родини безсмертних, але без Перемінника, або діти звичайних смертних зі світлих світів, які мають особливі таланти. Щоправда, у них були свої окремі класи і викладалося їм геть інше.
Дуж і справді більше не чіпав Остапа, лише час від часу той відчував на собі важкий недобрий погляд хлопця. Остапу все вдавалося набагато швидше і вправніше від Дужа. Окрім занять із травництва. Там вони з Дужем однаково добре пасли задніх. Та Дуж і на тих уроках примудрявся напартачити так, що, навіть нічого не знаючи про трави, навряд чи можна аж стільки наробити помилок.
Дуж відверто заздрив Остапу. І той це відчував. Але чому? Дуж — син люблячих батьків, який має прекрасну родину, купу друзів, повагу всіх смертних. Остап так і не міг второпати, хоч і старався якось розговорити сусіда. Той вперто сторонився його і старався коротко відповідати на всі запитання. А коли Остап на відмінно склав іспит із переміщення між світами за допомогою варгана, Дужу наче відібрало мову. Ходив мовчазний і невдоволено сопів. Навіть на спроби Вчителя Посолоня розговорити його відмовчувався.
На відміну від інших учнів, які любили покепкувати з Дужа, бо був між ними найстаршим і незграбним вайлуватим невмійком, Остап щиро співчував тому. Хіба Дуж винен, що не такий, як усі? Така його природа. Потрібно приймати хлопця таким, яким він є, і по всьому. Не розумів, навіщо батьки його тут тримають. Навіть старався Вчителя Посолоня переконати, що місце Дужа вдома. Якщо Мара справді не помилялася (а таки вона не помиляється, чи не так?), то най би хлопець жив із батьками, без насмішкуватих коментарів та образливих натяків. А щойно його сила почне давати про себе знати, слід відразу повернути його назад у школу.