Чоловіки. В різних племенах царматів щодо них існували свої закони.
Були, звісно, сарматські племена з так званим м’яким поводженням щодо сильної статі. Вони майже полюбовно домовлялися з сусідніми «чоловічими» (чоловічими поляниці називали всі племена, в яких жив хоча б один чоловік) племенами зійтися на місяць-два для продовження роду. Коли народжувалися хлопчики, то їх просто віддавали в чоловічі племена, дівчаток сарматки залишали собі, ті мали стати майбутніми поляницями.
В племені Вітри, так звали Цар-Матір, все було по-іншому. Зі взятих у полон чоловіків утворювали табори, де утримували полонених, відбираючи поміж них фізично найдужчих. З-поміж них сарматка сама собі вибирала батька майбутньої дитини. Коли ж поляниця вагітніла, то мала вибір — або вбити чоловіка, якщо він здавався їй не зовсім вправним коханцем, або відпустити, в знак подяки, на всі чотири сторони. Щоб вижити, чоловікам-в’язням доводилося добре старатися. Новонароджених хлопчиків вбивали відразу після народження. Точніше Верховна Жриця приносила їх у жертву Великій Матері. Зазвичай це супроводжувалося гучними танцями та співами. Птаха завше з кам’яним виразом обличчя та огидою спостерігала за цим дійством, намагалася не потрапляти у ті страшні моменти в сарматський світ.
Величезний білий камінь ромбоподібної форми на Дівич-горі правував за жертовник. «Місце страти», — подумки називала його Птаха. На його поверхні, в кожному кутику — невеличке заглиблення. В ті ямки ставилися дерев’яні чаші, оздоблені золотим окуттям. На окутті — зображення небесного оленя, який на своїх рогах тримає верхнє небо: зорі, планети, всесвіти. Посередині ромба з такого ж каменю витесана оголена фігура жінки, Великої Матері, що дає життя і забирає його. Жінка над головою, на піднятих руках, тримає чару. До чотирьох боків чари припнуті залізні мечі, які своїм вістрям впираються в дно дерев’яних чаш. Довкола жертовника з піднесеними догори руками та піднятими до неба головами вклякало все плем’я. Верховна жриця виконувала ритуал. Тільки-но одна з учениць клала в руки жриці беззахисне ридаюче маля, яке відчувало, напевне, свою кончину й безупинно плакало, дитя відразу вмовкало та засинало. Жриця добре знала свою справу, була милосердною хоч у чомусь. Хотілося вірити — хлоп’ятка помирали уві сні. Жриця клала немовля на чару, а тоді гострим лезом великого чорного меча, який, очевидно, й почорнів від крові та жаху, перерізала горло невинній жертві, безконечно мимрячи про себе незрозумілі слова. З маленького тільця зачинала витікати вогнистими цівочками кров, коли ж її набиралася повна чара, то зачинала лезами мечів стікати вниз у чаші, які також наповнювалися нею. Коли ж з мертвого маляти вибігала вся кров, непотрібне нікому тільце спалювалося на ритуальному вогні, яке заздалегідь розпалювалося поруч. У вогонь Верховна Жриця доливала пахучої рідини, яка не залишала від тіла навіть маленького натяку на присутність в ньому людської плоті. І весь цей час і Велика Цар-Мати, і її почет німо та нерухомо стояли навколішки, побожно піднявши догори руки та задерши голови, бубнячи під ніс тільки їм знані слова чи то молитви, чи то прокляття, чи то покаяння за сотворене. Коли від тіла дитинчати залишалася купа попелу, жриця брала до рук чару наповнену по вінця кров’ю, піднімала її над головою — в бік Сонця, не перестаючи щось бубніти собі під ніс. Тоді Верховна Жриця по черзі підходила до кожної жінки племені з чарою. Першою завжди до Великої Цар-Матері. Вона, не встаючи з землі, навколішки, прикладалася до чари, роблячи ковток. Чара йшла по колу. Останній ковток робила Жриця. Чотири дерев’яні чаші з кров’ю так і залишалися стояти на жертовнику незачепленими. Наступного ранку і чаші, і білий камінь, котрий під час жертовного дійства забризкали кров’ю, були абсолютно чистими. Птасі зовсім не хотілося знати, де дівалася кров, якийсь гидкий здогад свердлив підсвідомість. Темні ніколи не гидилися людських жертв смертних, навпаки, заохочували їх. Після жертвоприношення наступав час пісень та дивних танців. Поляниці здавалися п’яними та трохи божевільними після здійснення обряду. Смерть ворогів не так п’янила, як кров власних дітей. Птаха ніколи не бачила закінчення кривавої дітовбивчої оргії, вона втікала геть з цього світу, обіцяючи собі більше не повертатися назад до тих жорстоких жінок. Та поверталася знову, бо щось чи хтось тримало її тут, її — сильну безсмертну.