Птаха поважно кивнула. Хай Цар-Мати продовжує сама відповідати на власні запитання, так спокійніше.
Верха обвела поглядом стіни печери:
— Тобі, Птахо, подобаються квіти на стінах? То малюнки моєї доньки. Такі квіти в наших краях не ростуть. Верха називає їх мальвами.
— Мальви?! — повторила чи то запитала Птаха.
— Так, мальви. Квіточки. Тьху! — мовила зневажливо поляниця. — Дурне заняття для воїна — малювати, але жінка при надії ще не таке втне, повір мені. Я всі дев’ять місяців проревіла, вже навіть Жриця мені помагай-зілля варила, бо могло народитися слабке та боязке дитя. Тому малювання — зовсім невинне заняттячко. Правда ж? Та й недовго залишилося чекати до народин онуки. Я вже ім’я придумала. Верха не опиратиметься, бо ім’я сильне. Як тобі, Птахо, Громислава? Звучить мов переможний дзвін металу. Авжеж!
Птаха на знак згоди кивнула, перевівши погляд знову на квіти. І чому вони її так бентежать?
— У моєму саду багато мальв. Вони живі, гарні, але ці набагато цікавіші, особливо чорні, — говорила Птаха.
— Де-де, у саду? А — тобто там, у вас. — Вітра закотила очі догори. — Ви маєте сади?
— Гарно малює твоя донька, по-справжньому — Птаха вирішила не уточнювати, де знаходиться її сад.
— Мені також подобається, як не дивно, — побачивши, що Птаха продовжує витріщатися на стіни, підтримувала розмову Вітра. — Досі не знала, що Верха вміє малювати. Де воно у ній взялося? Майже від народження забавки звичні — стріли, лук, меч, ножі, коні. А тут — квіти на стінах. Певно, винен той дивний чужинець, якого вона собі обрала, щоб стати жінкою. Він коли приходив, дарував доні квіти. А я дозволяла це робити, тому що бачила — дитині він припав до серця. А мені той чолов’яга ніколи не подобався. Та що поробиш? У нас завжди обирає жінка. І навіть радити негоже. Той чужинець прийшов з далекого краю. Ні, його ми не захопили в полон і він не був з ворожого чи сусіднього племені. Так-так, він не бився та не змагався, як то годиться справжньому воїну, майбутньому чоловіку поляниці. Верха зустріла його в степу і привела в табір. Може, її підкорило вольне ім’я чужинця — Вітер, а може, розумні чорні очі чи медові слова, які так і текли рікою з його уст, а може… А може, ті диво-квіти, які щоразу приносив із собою. Він приходив майже місяць і щоразу приносив квіти. І я не сміла опиратися — хай буде, як є. Прийшла пора моїй дитині мати власну дитину. Терпіла, бо знала — це ненадовго. Настане днина, і він піде назавжди.
Птаха бачила, що, напевне, вперше Вітра комусь довірливо повідала про свої жалі. Хіба мала право безстрашна Цар-Мати, велика жінка-воїн, на сентименти?
— Знаєш, я також батька Верхи відпустила, не вбила, він мені став наче рідним, чи що. Навіть кликав мене із собою. Я відмовилася і зовсім не шкодую. Щеміло трохи в грудях, та скоро минулося. Трохи сліз, трохи слів, трохи напою, який зварила Велика Жриця, й сплинуло. І у Верхи мине. Залишаться як спомин хіба що намальовані квіти в Печері Білого Гайворона, поки їх не заберуть дощі.
Птасі було шкода і Вітри, і закоханої Верхи. Вона не говорила Вітрі, що залишиться ще Громислава, чи як там ще назвуть новонароджене маля. І то не лишень спомин. Добре, що вчасно припнула язика. Негоже доливати оливи в сумний вогонь, який так журно палає всередині Цар-Матері.
Жінки якусь мить стояли мовчки, розглядаючи настінні малюнки. Птаха збагнула, що має перевести розмову на щось інше.
— Велика Цар-Матір, а чому ця місцина має таку дивну назву — Печера Білого Гайворона? — запитала Птаха.
— Ти не знаєш? — трохи здивовано чи то перепитувала, чи то стверджувала Вітра. — Отже, ти нетутешній дух. Хочеш і справді знати історію цієї печери?
Птаха кивнула.
— Тоді давай присядемо. Відколи моя донька почала сюди приходити, довелося поставити тут лавку — не годиться вагітній так довго стояти.
Вітра показала рукою на дерев’яну лаву, що стояла під північною стіною Печери. Що ж, можна і присісти. Хоча Птаха не почувалася втомленою, але з поваги до Цар-Матері не стала перечити.
11. Легенда про Білого Гайворона
— Давно то було, дуже давно. В ті далекі часи мешкали у нашім краї хіба що навіжені вітри, які дмухали то з моря, то зі степу, швидкі та стрімкі хвилі, котрі накочували то високим валом, то лагідним порухом, і лиха та жорстока зграя чорного гайвороння. Вирізнилися ті граки з-поміж іншого птаства чорними-пречорними дзьобами та кровожерною вдачею. Тому й називали нашу землю тоді — Чорнодзьобою. Верховодив у Гайворячому війську грак Худіч, найжорстокіший у зграї. Він ненавидів усіх, крім хіба що себе, хоча змушений таки був терпіти своїх побратимів. Так, дивним було те гайвороння, бо зазвичай годувалося не дрібними ховрашками, мишами, хробачками та комашками, а любило пити гарячу кров живої здобичі та мордувати дихаючу теплу плоть, влаштовуючи справжні мисливські перегони за нею. Все живе, що попадало до них в полон, — орли, гагари, чайки, чаплі, перепелиці, зайці, лисиці після безжалісного полювання з’їдалися живцем. Худіч тут верховодив, самостійно вигадуючи найхимерніші способи страти. І робилося то все заради забави.