Вітра поцілувала малу, благословила тільки їй знаними словами і пішла — не озираючись. Птаха з Дівич-гори дивилася на широкий сарматський світ, який з малою повинна покинути назавжди:
— Дивися, Мальво, то твоя рідна земля. Ти тут народилася, а зараз ми з тобою підемо у світ, де тебе будуть любити, як мають любити батьки бажане дитя, і де ти будеш потрібною і будеш в безпеці.
Маленька дівчинка мирно спала, і, хоч щойно народжені немовлята не вміють сміятися, Птасі здавалося, що мала усміхається. Жінка поправила маляті на голові полотно, в яке та була закутана, під пальцями щось зашелестіло. Птаха пальцями намацала суху квітку мальви. Та сама, що подарувала малій ім’я. То Вітра, напевне, загорнула квіточку в пелюшки, на щастя чи на спогад про рідну матір. Птаха також шалено любила ті квіти. Таких мальв, як у її садку, не було в жодному іншому. Її квіти мали чарівну серединку, сама те диво вичаклувала — квіти для коханого. Пальцями Птаха розгорнула сухі пелюстки квіту й обімліла. То була квітка з її саду. Ні з якою іншою сплутати неможливо, бо тільки такі, особливі, росли в її саду. В осерді сухої мальви досі яскравою вогнистою леліточкою пломеніло малесеньке серце. В грудях запекло. Той вогонь передався всьому тілу. Батько Мальви — великий чорноокий красень. От чому ті квіти на стінах так бентежили її. Але ж там були і чорні мальви. В її саду ніколи не росли чорні мальви. Напевно, вона помиляється. Нехай, нехай вона помилиться. Треба спитати Вітру. Озирнулася. Та ще не встигла далеко відійти. Тільки-но спустилася з гори і була під ними.
— Вітро, дуже важливе для мене, — навіть кричати не довелося, Цар-Матір все добре чула. — Квіти, оті мальви на стінах Печери Білого Гайворона, оті чорні мальви, вони справді були чорними?
Вітра здивовано дивилася на Птаху. Якась суміш збентеження та суму застигла на обличчі, про що питала та дивна Жінка-Дух. Про квіти, тут, тепер, зараз… Чи важливе воно? Та відповіла, не розпитуючи:
— Що, чорні мальви? Ні-ні, навіть мертві вони не чорні. То гіркота й печаль Верхи малювали їх чорними.
Птаха чула, як лють і безпорадність заповзали всередину. Нахилилася над дитиною, уважно роздивляючись кожну рисочку на обличчі маляти. Зітхнула, стиснувши з усієї сили в руці суху квітку мальви, аж та розсипалася на порох під пальцями. Як там він себе називав — Вітер? Згадала слова Мари: «…Те, що дається нам і ми про нього думаємо як про тягар, ніколи не буває заважким, тому що отримуємо завше стільки, скільки в силі підняти». Мара все знала.
— Це жорстоко, навіть для тебе, володарко смерті. Ой, як жорстоко.
Десь з-за Чорного кургану почулися невдоволені жіночі голоси та брязкання зброї. Треба було забиратися з цього світу, поляниці починали «полювання на відьом».
13. Світ Єдиного Бога
Птаха стояла на вершині Магури. Дивилася вниз, на Сонце, яке, здавалося, неохоче йшло на спочинок. На руках мирно спала Мальва. Світ Єдиного Бога лагідно зустрів їх, не відчувала тут жодної небезпеки. Перевела подих, важко зітхнула.
Зараз вона ненавиділа Стриба. Зрадника, відступника, того, хто стільки лиха приніс у її життя, у Світ Сарматів, світ, який вона встигла полюбити. А скільки ще понівечених доль він залишив по собі в інших світах?
Світ сарматів. Мертва Верха, жінка, яка згасла у неї на очах, тулячи до губ суху мальву з її саду, яку подарував не закоханий, а просто, випадково захоплений незвичайною смертною Стриб. Цар-Мати Вітра, яку одноплемінники вб’ють за те, що переступила через прадавні закони, сміла порушити їх, рятуючи онуку. Мала Мальва, яка щойно народилася й відразу стала сиротою, кого силою вирвали з її світу, щоб урятувати від неминучої погибелі.
Дивилася то на Мальву, то на сонце. Наче шукала поради, наче боялася саму себе. Стриб на боці світлих… Запитувала чи стверджувала. Ти себе чуєш? На якому він чи на чиєму він боці? Чи мало він начудив і з тобою теж? Але ж «кохання прощає все», повторювала, як мантру. Затнулася на півслові: «Чи донедавна прощало?» Запитувала, запитувала, запитувала… Ліпше вона б не знаходила ту кляту суху мальву. Майже переконала себе, що мальви Верхи — квіти з чужого світу, бо чорні серед них є. І маєш — правда вилізла на світ божий і шкіриться до тебе недобре. Чому вона не може вчинити як звичайна смертна жінка? Не рвати себе на шматки, а відомстити, просто і натхненно. А як же обов’язки, відповідальність, велике покликання?