Її Миколка працював шофером у колгоспі. Був одержимий дорогою, часто їздив у відрядження. Цінували його як доброго водія, бо був непитущим та відповідальним. Горпина часто просила чоловіка: «Микольцю, зостав, серце, ту роботу, знайди іншу». Відчувала — біда за коханим назирці ходить. До хати не сміє зайти, бо у ній Горпина і відвороти. Та Микола у відповідь лишень посміхався, ніжно пригортав дружину й віджартовувався: «Нічого зі мною не станеться, люба! Дорога — то моя пристрасна коханка. Не можу без неї». Одного разу з відрядження так живим і не вернувся. Коханка забрала собі коханого. Заснув за кермом. Помер уві сні. На ходу машина врізалася в швидкий поїзд. Чоловіка оплакала та поховала і продовжувала жити, ростити сина та допомагати людям, як вміла і як могла.
Одного листопадового млосного дня привели до неї п’ятнадцятирічну дівчинку, однокласницю Назарка. Син тоді був у школі на заняттях. Родина Перепеленків мешкала на протилежному боці села. Вірка з чоловіком ростили трьох дітей. Найстарша, 15-річна Олеся, позашлюбна дитина, батько покинув матір відразу після народин маляти. Говорив, що замолодий для сімейного життя, і запевняв усіх — то не його дитя. Та через три роки повернувся додому, вигулявся, напевне, чи ліпшого нічого не знайшов. Вірці хотілося вірити — совість замучила. Впав Славко жінці в ноги та й вимолив прощення. Бо доньці таки потрібен батько, а покритці — чоловік. Тож близнюки, Семенко та Ілля, народилися вже у шлюбі. Звичайна сільська роботяща сім’я. Вірка — доярка на фермі, Славко — їздовий у колгоспі, на три роки молодший від дружини, трохи любить випити. Та в їхніх Залютцях для чоловіків те «трохи» віднедавна стало вважатися чимось буденним.
Горпина, тільки-но глянула на Олесю та матір, відразу зрозуміла — лихо тих двох привело. Олеся з виду зовсім дитина. У восьмому класі є різні дівчатка, є й такі, яким можна легко дати і двадцять літ, Олеся ж виглядала на тринадцять — худенька, тендітна, тільки з несміливими натяками на процес переходу з дитячого віку в підлітковий.
— Горпино, у нас біда. Тільки ти можеш порятувати та допомогти, — навіть не привітавшись, з порога заголосила Вірка, сльози, певне, всю дорогу ледве стримувала і от тепер дала їм волю.
Олеся заховалася за материну спину й несміливо шморгала носом.
— Вірко! Олесю! Заходьте до хати, і там все розкажете. Хай ліпше вулиця ніц не знає. — Горпина майже силою затягнула з сінешніх дверей жінку з донькою до просторої світлиці.
Нічого не розпитувала, чекала, коли Вірка врешті виплачеться і зачне говорити. І Вірка заговорила. Трохи плутано, та все ж і того було достатньо, щоб зрозуміти, яке таке горе привело до неї цих двох. Мала Олеся чекала дитину, вже п’ятий місяць вагітності, хоча на худому дитячому тільці дівчини та під доволі широким теплим одягом нічого й не видно. Горпина трохи недовірливо дивилася на матір. Та все зрозуміла, швиденько розстебнула благеньке старе пальто доньки, напевне ще Вірчине, бо теліпалося на худих плечиках Олесі, мов на швабрі. Тоді задерла довгого чорного в’язаного светра, також доволі широкого, закинула його поверх живота доньки. Вірка казала правду. Горпина відчула в тому щось погрозливе, через дурні зальоти її ніколи не турбують. Знають — абортами вона ніколи не займалася.
Вірка розповіла далі. Про те, як позавчора несподівано зарано повернулася вранці з ферми додому. Зазвичай «дойка» починається о шостій ранку. А тут така оказія — сказали, що на ферму привезуть дефіцитні колготи та шкарпетки для доярок, тож попросила сусідку Лідку підмінити її, а сама помчала додому за грішми. Отож, не підозрюючи нічого поганого, Вірка похапцем влетіла в спальню, де в старій шафі під шаліновими хустинами тримала гроші, й обімліла. Її чоловік кохався з донькою. Спочатку ті навіть не помітили її присутності, так були зайняті. Звісно, зчинився ґвалт! Перелякана і збентежена Олеся ридала, благала прощення в матері на колінах. А той «вогер хранцуватий» і не думав виправдовуватися. Сварка, бійка, крики. Доволі огрядна Вірка роздряпала пику худющому Славіку, вибила йому передні зуби, а він, «скотиняка шолудива», і не мислив каятися. Навпаки, в усьому звинуватив Вірку. Кричав, що в тої завжди увечері то голова болить, то «срака». А він хлоп і йому «хочеці»… То шо, курвів у селі мало? «Такий гріх, такий гріх!» — голосила Вірка. Горпина аж обімліла після почутого. Знала, що жінка ще добирає пристойні слова, розповідаючи, могла тільки уявити собі, що ті двоє одне одному нагородили і зробили. Славко вишкірився на Вірку і сказав, що не чує за собою ані гріха, ані встиду, бо Олеська — не його донька, а сусідова, той сам му за фляшкою бурячинки признався. Так, він її ростив як свою, але то до пори — до часу. Для себе ростив. А те, що їй тільки п’ятнадцять, нічо — молода і рання, не вона одна в селі така. І, зрештою, Олеська сама того не менше хтіла. Він її не силував. Олеся ж чесно зізналася матері, що вже півроку вони «тимтово» займаються. Славко пригрозив доньці, що тільки посміє матері тявкнути — то приб’є її, та й чи повірить Вірка таким брехням малої.