Тож коли Назарчик вперше привіз до неї малу Мальву, Горпина зрозуміла — вищі сили подарували їм таке дороге і цінне дитя.
Маленька семимісячна Мальва махала рученятами, сонячно посміхаючись бабусі. І в Горпини враз так світло та затишно стало на душі, ніби всередині хтось запалив свічку. І от та свічка всередині палає вже сімнадцять літ. Знала, що та дитина — особлива, позначена. Бо неособливих дітей янголи самі не приносять. Янголи з дивними іменами.
Горпина любила Мальву, як може бабуся любити онуку, більше навіть, ніж Назарка. Нікому в цьому ніколи б не зізналася, але хіба ж серцю накажеш. А інколи вона навіть майже побожно боялася Мальви, відчуваючи всередині дитини необ’їжджену силу, тоді просто вклякала перед образами Матінки Божої, молилася і канонічними, і власними молитвами, щоб та допомогла її онуці зробити правильний вибір, коли настане пора. Таке щось схоже було і в неї, хоча вона тільки відунка, а тут щось набагато міцніше.
Горпина народилася в родині відунів. Її й досі дехто кличе по-вуличному — Відуниха. Бо коли вона побралася з Миколою Коровайченком, сином найшановнішого господаря Залютців, то стали називати, хоч і досить несміливо, Коровайчихою.
Від малих літ все в їхній маленькій господі дихало, співало, пахло. Завжди усміхнена мама в білосніжній хустині, зав’язаній під молодичку, трави, зібрані в пучечки та розвішані в найнесподіваніших місцях. І щодня багато людей, чужих людей, які приходять за допомогою. Батька Горпина не знала, коли його в сорок четвертому забрали на війну — мама була при надії, тільки на четвертому місяці. Навесні сорок п’ятого, коли малій Горпинці виповнилося піврочку, мама отримала похоронку — загинув смертю хоробрих на полі бою, похований у братській могилі в Чехії. На спомин про батька залишилися чорно-білі світлини з чорнявим усміхненим вусанем на них, сірий крислатий капелюх, юхтові чоботи велетенського розміру, батько був височенький — два метри росту, та похоронка. Тож мама Натка від народження стала їй і за матір, і за батька, і за вчителя, і за світло, і за тінь. Ні бабусь, ні дідусів. Страшна війна від сорок першого навитворяла лиха. Німці в сорок третьому, на Різдво, затіяли жахливу розправу над селянами. Усіх від малого до старого зібрали в церкві, замкнули там, а будівлю підпалили. Церква була стара — дерев’яна, тому згоріла, як солома, швидко. То була помста залютянам за допомогу повстанцям. Мама з татом того дня поїхали до сестри батька, тітки Марії, яка невісткувала в сусідньому селі. Сталося лихо, і Марія народила мертву дитину та мала якісь ускладнення після пологів. Набрали різних трав, трунків, настоянок, і тато повіз маму на санях лікувати тітку. Хоча мама не дуже хтіла їхати, вона ще не була досвідченою в цих справах. Та бабуся майже силою спровадила і дочку, і зятя. Тітку тоді так і не врятували, не встигли, — поки приїхали, та померла. Тож з великої та доброї родини Коровайченків ніхто не залишився, окрім Горпини, яка народилася вже наприкінці війни. Батькові батьки, дві сестрички-близнючки разом з маминими батьками згоріли в церкві. Тата та двох його братів не повернула війна: тато загинув у лавах Червоної армії, брати — не прийшли з лісу. Залишалася тільки пам’ять та горбики-могилки на цвинтарі з кам’яними хрестами. Того усього мала Горпинка знати не могла, пізніше їй про це оповіла мама.
Дивні сни снилися малій Горпинці майже завжди. Не тутешні люди в тих снах, нетутешні звичаї, але то все було дуже цікавим, хоч не завжди і сприйнятливим. Десь у дванадцять літ прийшло розуміння, що вміння лікувати рослинами, якого її навчала мама, — то не все, що було даровано їй при народженні. Сталося це навесні. Мама поїхала в райцентр на закупи, в сільську крамницю тоді з промислового краму мало що привозили, а Горпинка росла, «мов бур’ян після дощу», тож і взуття доні нове потрібне, бо ж он як потепліло, а минулорічна взувка замала, і з платтячка дівчина виросла. З собою мама Натка Горпинку не взяла, вони жили край села, за хатою починався ліс, і хоч корівка Білка припнута паслася недалечко під ліском, та все ж пригнати та прив’язати її мусила. Потім здоїти, а ще — дати їсти пацятам та качатам. Дванадцятирічна Горпинка пишалася тим, що мама їй, як дорослій, довіряє таку відповідальну працю. В двері хати хтось несміливо постукав.