Коли прийшла до тями, над нею стояла перелякана мама з горнятком і та жінка з потворою у животі.
— Боже, доню, як ти нас налякала! Що трапилося, серденько, ти певне сьогодні перетрудилася, золота моя. Не слід було на тебе лишати господарство, замала ти ще. Пробач мені, — мати погладила Горпинку по голівці, — випий водички, стане ліпше.
Жінка допомогла малій сісти, мама піднесла до уст горнятко з напоєм. Дівчинка пожадливо випила.
— Поспи, люба. А я цій пані постелю в сусідній кімнаті, вона вже на останній автобус не встигає, тож заночує у нас.
Натка заходилася поправляти на Горпинці ковдру, та перехопила її руку:
— Мамо, дайте тій пані те, за чим вона прийшла. — Мати здивовано дивилася на доньку (що вона таке каже?). — Я бачила страшну істоту в її утробі, то — не людина. Гірше, аніж у найстрашніших казках.
Міська пані стояла, перелякано дивлячись на обох. Тоді Горпинка переповіла мамі, як вміла, затинаючись та збиваючись, все, що з нею сталося на призьбі. Натка повірила своїй дитині й самостійно зварила чужинці трунок. Жінка жила у них ще два дні, поки не народила. На світ з’явилося насправді жахливе створіння, навіть страшніше за те, що його описала мала. Коли жінка їхала додому, мама не взяла з неї ні копійки.
— Пані Юлю, я маю вам дещо сказати, — мала Горпинка серйозно дивилася на красиву жінку, яка йшла від них. — Киньте курити, бо, якщо ви цього не зробите, вам доведеться через пару літ знову прийти до нас. Правда, вже з іншого приводу.
Жінка кивнула:
— Обіцяю і дякую тобі.
Мама печально дивилася вслід жінці, яка йшла сільською вулицею, не озираючись, тоді взяла Горпину за руку, подивилася пильно в очі:
— Ти не помилилася, доню, і той, хто відкрив твої очі, також. Потвор найчастіше народжуємо ми самі, як покарання чи божий докір. Ти отримала великий і страшний дар, дитино моя. Будь мудра, бо він тебе може вбити, будь обережна, бо тебе стануть спокушати ним, будь смілива, бо ним володіють тільки сильні.
Той дар мала її бабуся, вже пізніше, коли Горпина виросла, мама про це розповіла — торкаючись до людини, бачила її вади, не завжди тільки внутрішні. З того часу багато води спливло. Спокуси вона свої зуміла обійти, бо при кожній нагоді, так би мовити «впіймати жар-птаха за хвоста», не прагнула отримати наче задурно щось вагомо-матеріальне. Пам’ятала, просто так нічого нам не дається — ні добро, ні зло не минають безслідно. І їх не виміряти пачками грошей чи золотими цяцьками на пальцях рук. Часто вона згадувала свою маму і її слова: «Те, чого не купиш за всі скарби світу, то совість. Те, чого не об’їдеш найшвидшим та найпрудкішим конем, то мудра думка. Те, без чого не проживеш правдиво у світі людей, то честь. Те, що маєш найцінніше і що завжди при тобі, — твоя душа, не розгуби її, вона — і тендітна квітка, і міцний дуб. Та без сонця й води квітка не буятиме, а без сили землі дуб змарніє».
Горпина старалася дотримуватися маминих обітниць. Дар, що отримала, не був простим. Кожного разу вона наче вмирала від дотику до хворого. Тільки-но відчувала хвору людину, як її зачинали бити дрижаки, мов у пропасниці. Вся її внутрішня сутність, сутність живого тіла, благала — не чіпай його чи її, не торкайся, бо знову доведеться вмирати. Та душа не слухалася. Приречено клала руку на голову хворого, на спину, на живіт чи на рамена, здається, руки самі знали, куди слід вкластися. Приречені на смерть непрощенними заклинаннями, підпоєні мертвою водою, прокляті до сьомого коліна, привороти-відвороти, майже ніколи не приходили звичайні хворі. Ті або поправлялися самі, або їх виліковувала сучасна медицина.
Болячка — наслідок неправильних дій людини чи попередніх поколінь. Говорила своїм пацієнтам і діяла, як хірург. Недарма закінчила медучилище, а тоді ще три курси медінституту. Не довчилася, бо зрозуміла, що й цього досить для того, щоб не перетворитися на «хімічного» лікаря (знову вислів мами). Що вона могла, як допомагала? А багато чого. Слова, що мали вбити, осідали всередині на тіло, яке є щитом для душі. Тому воно і хворіло. Часто-густо було й таке, що людина сама своїми вчинками творила собі лихо: сльози матерів, образи слабших — і виразка шлунку на підході. Трав’яні збори допомагали, але… Пробувала роз’яснити пацієнту, що він має змінити не тільки режим харчування, а насамперед мусить змінитися сам, подивитися на себе збоку, зрозуміти причину своєї хвороби. Тому що хтось зверху зараз надавав шанс людині продовжити її земне життя, виправитися, стати ліпшим, а її пахуче зілля чи цілющі настоянки — лиш маленький поштовх до дії і тільки. Не всі то розуміли, на жаль, і тому не всім зуміла допомогти.