Валя ходила з Василем та Галкою в театр, в кіно, на побачення, на які Василь приводив для Мишиної подруги своїх приятелів-холостяків. Валя хлопцям подобалася, хлопці Валі — ні. Від тих сватань ставало ще гірше.
Одного разу в поїзді, коли поверталася в плацкарті з Донецька до Львова, відвідувала батьків та братів-сестер в Єнакієвому, підслухала одну цікаву розмову, що чулася з сусіднього купе. Дві немолоді вже пані між собою говорили втаємничено про те, що закохати у себе людину можна і се дуже просто зробити насправді, бо то приворотом називається, а якщо маєш суперницю, то можна і відвернути. Але найкращий і найдієвіший спосіб позбутися конкурентки — замовити смерть, тобто зробити заговір на кончину суперниці. Пані, яка на тому всьому розумілася, звали Люциною. Валя вдала, що спить, якось соромно було в це встрявати на людях чи розпитувати. А вранці, коли збирала свої речі, під подушкою знайшла клаптик паперу — номер телефону пані Люцини.
Зателефонувала.
Дивною виявилася та Люцина. Не захотіла вона за свою послугу грошей. Валюша пропонувала всі свої заощадження — гроші збирала на дублянку та зимові чоботи, а ще у неї от-от квартальна премія. Якщо й цього замало, то вона позичить, а їй дадуть, вона знає — дадуть. Люцина у відповідь криво посміхнулася, витягнула з гаманця хрустку новеньку сторублеву купюру, підпалила і кинула в попільничку. Мить — і від клаптика паперу залишився тільки попіл. Валюша аж затерпла від побаченого. Люцина ж солодко посміхнулася, зазираючи Валюші в очі.
— Гроші, любонько, то попіл. Колись зрозумієш, чи є в них хосен.
Люцина захотіла взамін геть інше… Коли говорила про шопту того особливого, то ледь помітно щирилася й раз-по-раз хижо посміхалася. Так, Валя швидко погодилася з ціною, вважаючи Люцину божевільною дивачкою, а себе — сучасною та розумною. Ще в дитинстві, спочатку в садочку, а згодом і школі, втовкмачували дорослі дяді й тьоті, і тато з мамою не заперечували, що ані Бога, ані душі нема. Тож прибабах Люцинин, яка за свою послугу захотіла частинку душі, вважала за розіграш (кожен в тому світі дуріє по-своєму). Чомусь не хотіла собі пояснювати, як можна словом заговорити на смерть, бо тоді, певне, мала б відповісти собі ще на одне питання — чи Бог та душа існують.
Коли Мишку-Галюську на цвинтарі закопували в землю в білій фаті та білому платті нареченої, на похорон зібрався весь гуртожиток і вся кондитерська фабрика. Водієві на зелене світло в центрі міста відмовили гальма, Галька померла на місці. Василь плакав-тужив на могилі коханої… І раптом, то для всіх було таки несподіванкою, через три місяці одружився з Валею…
Коли так легко йдеш на зговір з тими, хто торгує такими послугами, то дуже просто зробити це і вдруге, і втретє. Спочатку то вважаєш важливим — заради кохання, заради коханого. А потім… Заради квартири, дефіцитних товарів, доброї посади, здоров’я, ліків. І все це в тебе тепер є. Чи майже все. Бо раптом той, кого ти вчора обожнювала, виявляється лишень звичайним обивателем-блазнем, плаксієм, який вірші любить більше, аніж тебе, і він не здатен через свої якісь там дитячі хвороби дати тобі дитину, а скиглить і стогне в стилі ретро, і ти платиш пані Люцині ще трішки, щоб його від тебе забрали. І нарешті ти щаслива, бо вільна. Статки, чини, багатство, гарний чоловік (красень та ловелас), який через пару літ тобі теж набридає, як і перший. Потім буде ще й третій, четвертий, кого хотіла — того і мала… Що хотіла, то і мала. Благо, «банк» повний і пані Люцина жива-здорова. Колишні оті дешеві «одні туфлі» на високих підборах, єдині на поверх та біленьке ситцеве платтячко півкльош з часом стали здаватися сном. Бо теперішня реальність поважного заступника директора фабрики Валентини Іванівни стала виглядати геть по-іншому — Чорне море, Середземне, золотий пісок, пальми, шепіт хвиль і коханців. Але, але, але… літа підкрадаються так нагло і вже старість стоїть на порозі та витріщається на тебе. Бо вічного життя тобі ніхто ж не обіцяв, а душа… Криниця майже порожня, і дріб’язковість раптом перетворює тебе на хвору, змучену життям потвору, з висушеним серцем.
Мальва уявила собі посудину, вщерть наповнену водою, але коли з неї постійно вихлюпувати воду, навіть якщо по крапельці, то рано чи пізно залишиться тільки на денці, рівно стільки, щоб тіло не вмерло. А воно й не вмирало, але терпіло жахливі фізичні муки. І тоді пані Люцина підказала інший метод продовження людського віку, бо вмирати баба Валя боялася. Певно, здогадувалася, що нічого доброго по смерті її не жде.