До зали зайшов служка Стриба та Птахи Остап. Посолонь задивився на хлопця. Остап заклопотано когось видивлявся, водячи уважно по залу очима. Тоді, запримітивши того, кого шукав, рушив у його бік. От тобі приклад доброго смертного. Гарну та чисту душу має юнак. При переродженні, якщо її не змарнує та не засмітить дріб’язком, може стати добрим безсмертним. Посолонь згадав слова батька Хорса: «Творець у нас один. Вб’єш брата чи сестру — загинеш сам…» У родинах безсмертних рідко народжуються діти. Он Птаха зі Стрибом скільки вкупі прожили, а дітей нема! Якби були, то, можливо, все склалося б по-іншому — справжні квіти мають давати плоди. Але ж усе ніколи — обов’язки то в одного, то в іншого, відкладання на потім. Посолонь — один з небагатьох щасливих винятків. Мати — Влада, батько — Хорс.
Зала була вщерть заповнена. Лишень два крісла сиротливо сумували в першому ряді. Власники їх були відсутні. Птаха не прийде. Стриб не прийде також. У той день, коли прочитав листа Птахи, Посолонь сказав Стрибу, який щойно отямився від прокляття:
— Вона — жінка, вона мудріша від нас з тобою. Вона там, де потрібніша.
Так, тоді ще говорив щось про велике покликання та честь бути Учителем для майбутньої безсмертної, а хто зі світлих найдостойніший мати таку честь — тільки вона, і Стриб має пишатися своєю дружиною і той лист розуміти по-новому, тобто розважливо та мудро це сприймати, а не як ревнивий чоловік. Так, можливо, з деякими моментах вона погарячкувала, однак Стриб сам трішки в цьому винуватий (під «трішки» малися на увазі постійні зради). Та Стриб, здається, не хотів чути. Був одержимий Птахою. І як важко цьому противитися чи перебороти.
Що розумниця Птаха могла знайти в такому, як Стриб, темнішому поміж найчорніших? Це питання Посолонь ставив собі не раз. Скільки довкола достойних чоловіків, з відкритими та чистими душами. Бери — володій. Кожен вважатиме за честь, якщо вона зверне на нього увагу. А вона вибрала його, з запаскудженою душею, зумівши щось світле в отих потемках розгледіти. Ох, жіноче серце — то дивна книга, яку перечитуючи ще раз розумієш: іще менше второпав, ніж коли читав уперше.
Крутнув невдоволено головою. Не може не думати про цих двох, не може. Посолонь дивився через величезні круглі вікна Храму. Сонце стояла над Південною брамою. Час починати.
Хтось боязко торкнув його за плече. Озирнувся.
— Він пішов з Ярово-о-орота, як ви і казали. — Розгублений і збентежений Дуж говорив поспіхом, ковтаючи букви. То був один з його учнів, з тих, хто отримав Перемінника, як син світлих безсмертних, і, звісно, мав силу, але та сила й досі спала всередині хлопця і ніхто не знав, коли вона прокинеться, та й чи прокинеться взагалі. — Чуте, Вчи-елю, Стриб-б-б таки пі-ов. Але як ви з-зали, що він нава-иться? Що-но при-ігав його служ-а. Він довів Стриба до Західної бра-ми, і Рарог прос-о випус-ив його. Ал-л-ле чому, Учителю, ви дали Рарогу такий наказ?
Розмову ненароком почув Китоврас, він підвів свої очі на Дужа:
— А ти й не мусиш розуміти, Дуже. Заспокойся, хлопче! То не для твого сплячого розуму загад. Учитель Посолонь знає, що робить. Мудрість людська не тут, хлопче, — і він постукав Дужа по голові, — а зовсім в іншому місці.
Вчитель кивнув. Чи він був мудрим, чи просто вірив своїй донечці Птасі? Вона для нього стала донькою, ніколи вголос то не казав, але всі й так знали, що любить він її як рідну і рівну. Як там вона написала у листі: «…Мій відхід — це постріл у голову, сподіваюсь що він не смертельний. Попри все, це шанс для мене навчитися жити без тебе, а тобі — без мене». Хай Стриб спробує, це колись мало трапитися, і чому не зараз? «Авжеж, таки вдалий момент!» — саркастично сказав сам собі. Опустив очі долі, на вчетверо складеного листа Птахи. Дуж трохи почекав, сподіваючись на якусь відповідь Учителя. Той, здається, вже й забув про нього. Тоді Дуж ніяково стенув раменами і пішов до виходу.