Озирнувся. В очах Стриба ще жевріла надія, але натомість він почув:
— Будь ласка, не роби того, про що жалкуватимеш, і того — а це вже гірше, аніж наші з тобою перепалки, — чого вона тобі не зможе простити. Світло і темрява — то лишень два боки одного цілого, пам’ятай, найважливіше в тому не загубитися, шукаючи себе, не зійти на пси, на сірість. Ти досі шукаєш. Птаха про це в листі тобі дала зрозуміти. Слова, синку, мають страшну силу, не поспішай ними вбивати і не поспішай карати.
Стриб криво посміхнувся:
— Я не ваш син, пане. Ніколи ним не був і, напевне, не стану. Чи не зумів стати, думайте, як знаєте. Та… Я знайду Птаху, з вами чи без вас — знайду. І плювати мені на всі на світі слова і на всі темні та світлі світи. Мені без неї всі вони — однаково безбарвні. Я вже без неї просто не вмію жити. А ви, кажете, жити без неї. Я жив колись. Пам’ятаєте Стрибога?
Учитель не відповів. Кожен має вибір — ким йому бути. У Стриба він також є.
Стриб за багато віків устиг звикнути до Яроворота, до способу жити в чужому для нього попервах світлому світі. Так, він досі залишався сином свого батька. І чомусь, коли пішла Птаха, таким очевидним воно враз стало для нього. Скільки років намагався не думати про це, проклятий та зневажений своїми. Хіба що коли-не-коли ті, що мали б стати його ближніми, натякали на це, проте слова не зачіпали за живе. Бо поруч була вона, та, що заступила йому і матір, якої ніколи не знав, пам’ятав хіба що її запах, і батька, і рідний світ, ставши тим усім відразу.
І ось вона пішла… Всі натяки, недомовки ближніх та чужих, внутрішнє сумління, докори совісті вигризали зсередини. Пекло і боліло нестерпно там, де душа.
Мав щось з цим зробити. Учитель його не розумів. Відмовлявся розуміти. «Поживи без неї, спробуй» — наче вирок.
Ні! Нізащо! Ніколи!
Коли він підходив до Західної брами Яроворота, Сонце стояло в зеніті, перисті хмари встигли набути обрисів купчастих. Якщо й далі так буде продовжуватися і яроворотці нічого не робитимуть, все може закінчитися не зовсім добре. Всі це розуміють. Певне, для цього зараз у Центральній Залі Сонячного Храму зібралися світлі безсмертні на свою нараду. Стрибу там робити нічого, вже знав — будуть домовлятися і складати оборонні плани, а всі ті розмови ні до чого, у нього — інша мета, інша ціль. Ті всі світи могли навіть завалитися, пропасти, тільки б Птаха була поруч. Мав спробувати пояснити їй, бодай раз зазирнути в душу, тільки разочок і все. Тоді й померти не шкода.
Перед брамою зупинився. Зазвичай слід було виконати певний ритуал, щоб вийти з Яроворота. Браму охороняє Рарог, вогняний крилатий сокіл з Райського саду. Його пишні вогняні крила звисали вниз, затуляючи собою вихід зі світу світлих. Він наче спав чи то дрімав, опустивши донизу голову. Стриб на мить замилувався цим диво-птахом. Кожна пір’їнка на ньому — маленьке вогнище, зараз воно спокійно горіло, переливаючись вогнисто-золотистими барвами. Так і хотілося погладити сокола. Та добре знав — то небезпечно. Хіба можна торкнутися вогню? Можна, звісно, якщо вже так дуже кортить вмерти. І хоч Стрибу зараз було до всього, крім Птахи, байдуже, він не стане цього робити, бо то йому не допоможе, попече лишень руку, а душі й без вогню боляче.
Стриб голосно закашлявся. Рарог стрепенувся, пір’їнки-вогники зробилися насторожено-колючими. Уздрівши Стриба, заспокоївся. То був свій. Та й Посолонь попереджав про можливість його з’яви тут і наказав не чинити опору. Рарог — добрий служка. Сокіл майже урочисто підняв вгору свої крила, дозволяючи проходити. Стриб вклонився в пояс Рарогу. Він поважав цього мудрого воїна — той без зайвих теревенів завжди чесно виконував накази. Чоловік став на поріг Західної брами, заплющив очі. Посолонь його відпустив, зрозумів, благословив? Рарог його випускає. Ну, що ж… В голові уява вималювала світ, куди хотів переміститися перед тим, як переступити межу. Та й ця брама провадить в одному напрямку. «Світ Вічної Ночі», — прошелестів губами ледь чутно.
Коли через мить розжмурився, то побачив, що опинився на березі річки. Річка Смородинна. Чи, як там кажуть у Світі Єдиного Бога, Забута-Незгадана. Роззирнувся. Довкола стояла мертва тиша. Аж зіщулився від несподіваної відсутності звуків. Скільки разів він стояв на березі цієї ріки? Безліч. І тоді коли був Стрибогом, і коли став Стрибом, ріка діяла на нього однаково — хотілося якнайшвидше дременути подалі. В ріці жила не тільки Мертва вода з Чорнобогового джерела, в неї вливалося ще одне Прокляте джерело з чорною водою. Мертву воду подолати можна, чорну навіть безсмертному важко. Тому вона й тече тут, надійно оберігаючи Світ Відтіні від ворожих намірів. Калиновий міст — єдиний перехід на той берег. Перед мостом широкі ворота. Яроворот має чотири брами-проходи, цей світ має одну. Світ Вічної Ночі набагато простіший, аніж світ світлих, і тому дисциплінованіший.