— А коли вирішує не вона?
— Тоді це не та жінка, яка тобі судилася.
Стрибог заперечливо та чомусь перелякано хитає головою.
Птаха трохи сумно посміхається:
— Чому ж ти мені тоді допомагаєш, Стрибе? Ти — наймогутніший у твоєму світі, той, хто вартий сили половини темного світу. Той, хто щойно пішов проти своїх, допомагаючи жінці зі світлої дороги.
Вона питала те, про що він боявся запитати себе. Врешті наважився підняти свої очі, відірвавши їх від землі:
— Як ти мене назвала? Ти помилилася, напевне. Я — Стрибог, а не Стриб. Чуєш, жінко, Стрибог! І не допомагав я світлим, я допоміг тобі, жінко!
— Я також маю ім’я, яке можна промовляти без страху, яке однаково добре звучить мовою усіх світів.
Вона засміялася, від того сміху стало і гірше, і краще водночас. Здоровий глузд шепотів на вухо, втікай від неї, але той сміх, ті очі навпроти тримали вже настільки міцно, що з бога враз перетворився на безвільного недоумка. Жінка продовжувала:
— Я — Птаха-Магура. А ти — Стриб. Бешкетливо, але мило звучить, Стрибог — нещадно, бо Боги часто бувають надто категоричними, а тому й жорстокими.
Вони стояли на березі великої води. Хвилі спокійно плюскотіли в ногах.
Вона взяла його за руку. Теплий і ніжний дотик крила, в горлі стояло щось, не даючи навіть зітхнути, боявся поворушитися. Вона підвела його до лінії, яка розділяла воду і піщаний берег.
— Море може бути лагідним, може бути жорстоким. Воно — і життя, воно — і смерть.
Налетів вітерець, скуйовдив її волосся, чорне пасмо торкнуло його очі, вітер кинув їм в обличчя жменю піску і помчав берегом, забавляючись.
— Вітер, Стрибе! Він може бути лагідним пустуном, а може бути й жорстоким буревієм чи смерчем. Ти ж знаєш це ліпше за мене. Як і кохання — може вбити, а може і…
Дівчина повернула голову в його бік. Вона дивилася простісінько в душу, в безсмертну душу, бачила наскрізь. Стрибог не відводив своїх очей, аж сльози почали виступати й котитися лицем. Він ніколи не плакав, не знав, що вміє. Той, хто починав війни, той, хто жорстоко карав відступників, легко спалюючи цілі міста, цивілізації, вчиняючи землетруси, повені, Бог плакав, стаючи трохи людиною. Витерши долонею очі, здивовано витріщився на вологу на ній.
— Це називається плакати, так уміють усі смертні і ті, хто колись ними був. А дощ на долоні — то сльози. Плакати можуть і вміють ті, хто вміє співчувати, кому болить, і ті, хто вміє кохати. Ласкаво просимо на світлий бік темряви, Стрибе.
— Чому ти мене так називаєш? Я — Стрибог! — відчував, що разом з тими слізьми і такими кволими спробами захиститися бодай словесно його накриває нова хвиля. Байдуже, хай називає як хоче, але нехай нікуди не йде, лишається поруч і говорить-говорить-говорить.
— Стрибогом ти залишишся для батька, для темної сторони. Для Птахи — ти Стриб, її Стриб. Хочеш бути моїм?
Запитала просто. Безпомічно кивнув. Погоджувався. Був на все згідний заради неї.
Вона випустила його руку зі своєї, нахилилася й підняла камінчик. Тоді запустила його плесом води. Камінчик застрибав м’ячиком. Стрибаючи, залишав кола. Стрибог уявив себе тим камінчиком, вона могла і його отак кинути, і він би не опирався. Сонце засліпило очі. Вона обернулася до нього, посміхнулася, наче читала його думки. Він же не міг прочитати жодної її, може тому, що був надто зайнятий власними.
Птаха підійшла до нього впритул, вона, напевне, відчувала, як гучно гупає його серце, заглушуючи тріпотіння її. Стояв переляканим хлопчаком, ледве дихав. Паморочилося в голові. Вона пахла, як мама, яку пам’ятав тільки по запаху. О, батько! Та невже таке можливо?! У нього завжди було багато жінок. Ті, які вміли і знали, як подарувати чоловікові насолоду. Кожного разу, спізнаючи бажання, хіть і пристрасть, він не знав, що це може відбуватися ще й так.
Птаха підняла руку, торкнула його щоки, його шиї, того місця, де був знак смерті — Сварга Смерті, там запекло. Стриб закрив очі, ковтнув клубок відчаю, який застряг у горлі. Він її боявся і разом з тим хотів володіти нею так сильно, як ніколи жодною ні зі смертних, ні з безсмертних, ні з дводушних, ані з півдухів-півтонів. Щось у голові відбувалося. Частина Стрибога волала несамовито — втікай від неї, бо занапастиш себе. Перемогла інша — та, якій було байдуже, що станеться з ним потім, бо вона жадала її. Дівчина встала навшпиньки, він був вищим від неї на півголови, накрила крилами. Вона ніжно рукою прихилила його голову до себе, і він… О, Велесе, він потонув у її очах. Вуста знайшли вуста. М’який оксамит губ і знайомий запах шкіри, в дурній голові все закрутилося в несамовитому смерчі, і він перестав існувати, розчинився, став морем, що шелестіло в ногах, морем, яке затоплювало землю, насолоджуючись цим, став вітром, що котив плесом моря буйні хвилі і плакав, і сміявся з насолодою.