5. Свічка, світило і віск
— Ласкаво просимо, додому, славний Стрибоже! — тишу розірвало голосне та сильне.
Стриб цим криком був заскочений, якусь мить приходив до тями, тоді подався вперед. Посеред зали стояв його батько з розведеними в боки руками для обіймів.
— З поверненням, синку! — Стриб відчув, як затріщали його кістки в міцних обіймах Морока. Та він терпів, той біль ніщо в порівнянні з тим, що він готовий був почути про своє відступництво та зраду.
Нарешті батько відгородився від сина.
— Сідай, синку, поговоримо. Скільки не бачилися? Овва, багато води спливло, і земної, і небесної. Та я знав, що вернешся, бо ти — мій син, син самого Морока, чи могло статися інакше?
І ні слова докору, навіть натяку на зрадництво. Батько розповідав про останні новини, що сталися в оселищі, поки «блудний син блукав світами», так і сказав «блукав світами». Стриб і не намагався прочитати справжні думки батька, хай-хай — ліпше думати, що то щирі слова, справжня радість від того, що син повернувся. Тут чи не вперше збагнув дурнувату етичність світлих у таких моментах — приватність думки.
Потім був бенкет, галаслива розмова за круглим столом у центральній залі, багато доброго вина, цікавих історій, як він скучив за цим, багато колишніх друзів поруч. Друзів? Можливо, занадто сильно сказано. Ніколи не мав друзів. То були лишень ті, що жили поряд, що мали з ним спільні обов’язки та спільну мету. Друг — той, хто в тобі, з тобою, біля тебе, хай не фізично, а от духом поруч завжди. Донедавна міг другом назвати хіба що Птаху. А вона? Вона його зрадила, підступно та привселюдно зганьбила. В Яровороті на нього пальцем не показували хіба що вівці та голуби, а скільки співчутливих та підбадьорливих слів він почув! Хай їм грець, усім тим словам! Про цю ганьбу, напевне, знають у всіх світах — такі новини швидко розлітаються.
«Відступниця, зрадниця», — стугоніло у голові. «А ти — хіба не зрадник?» — знову і знову запитувало серце, начебто сама Птаха говорила його мовою. Розсердився ще більше, бо йому ніколи і в голову не приходило залишати її одну. Коли йшов навіть на п’ять хвилин, свою душу залишав з нею. Так-так, він ходив до інших жінок, але він ходив до них, несучи туди тільки своє тіло, бо його душа залишалася завжди з Птахою, належала тільки їй. Та вона ж і забрала частинку її з собою, коли пішла, забрала своє тіло, забрала свою душу і тому так нестерпно зараз болить.
Як, як вона могла? Відступниця, що наважилась мати від нього таємниці. Він для неї — відкрита читана-перечитана книга. А може, в тому і біда, що прочитана. Знудилася з ним його Птаха. От через те і кинула, бо він став їй нецікавим. Злився ще дужче. Думав, що знає кожну клітинку її тіла, передбачає всі вчинки, і раптом… Майже ненавидів ті її таємниці і кохав за це ще дужче, клянучи себе за слабкість та безпорадність. «Зрадниця, зрадниця, зрадниця», — гупало в голові, коли слухав дурнуваті історії Щира. «Кохаю, кохаю, кохаю», — віддавало луною в серці. Навіть не силувався посміхатися до тих, хто випивав з ним за його ж здоров’я та щасливе повернення, сидячи поруч за столом, який аж угинався від наїдків та напоїв.
Так жити далі неможливо. Безпорадність гнітила. Вчитель Посолонь його не зрозумів, відмовився допомагати. Самому ж знайти Птаху серед тисячі світів майже нереально. Скільки то часу займе і чи не розминуться вони, коли таке довкола відбувається? Одна надія — на батька. Батько допоможе, він, мабуть, уже знає, в котрому зі світів живе новоспечена безсмертна, якою опікується Птаха. О, він її таки знайде, і вона йому все пояснить. Ні, він не падатиме на коліна і не благатиме прощення. Бо нема за що! Жодна жінка на це не заслуговує. Це вона має вибачитися за біль, який він не годен витримати.
Навпроти за столом сидить батько та грізний володар Морок. Він підпер голову рукою, не зводить з сина очей, а той витріщається десь у простір і казиться, міниться на очах від власних думок. Мор радіє, бо син повернувся і колишня його Стрибожа сутність, відчував, вертала назад, адже той, хто випив з келиха Чорнобогового, не зможе переробити себе, якими б манівцями сам від себе не втікав. Обличчя батька Мора вщент помережане зморшками. Кожна зморшка — то гірке чи солодке в душі. І одне, і друге залишає сліди. З-під чорних брів чорні очі дивляться завжди прискіпливо, пропікають. Здається, тільки син і може витримати той грізний погляд, і ще вона, та, що подарувала йому Стрибога. Син ніколи не запитував про матір. Дружина таки дотримала слова. Радів з цього. Він любить свого сина. Завжди тому вистачало батьківської опіки та уваги, зробив усе можливе, щоб так тривало вічність. Справжньому воїну не потрібна якась там химерна материнська любов. Та дурнувата клята жінка, матір Стрибога, і лишила його через ту Любов. А сина він просто не віддав їй. Справжньому чоловіку не потрібне Кохання. Йому личать справедливість і сила. Син то все мав.