— Я знаю, ти — світло. Але пітьма, Птахо! Є ще ж пітьма…
— Є. Усюди майже. Як і в кожному з нас, — сумно додала Магура. — Та чи можна втримати вітер у клітці? Не журися, Горпино, я наглядатиму за нею, повір — я її люблю не менше, аніж ти. Правда, у нас з тобою для цього різні причини чи, як ви тут кажете, мотивації. Вона — лишень твоя онука, а для мене — вона…
Замовкла, відчуваючи, що ледь не бовкнула зайвого.
— Хто я для тебе? — З тацею з чаєм у руках у дверях стояла серйозна Мальва. Вона чула частину розмови. Навчилася ж підходити непоміченою. Дівчина повторила ще раз: — Хто ж я для тебе, Птахо?
— Моя учениця, — сказала, дивлячись Мальві в очі.
Казала правду, чисту правду, дівчина це відчувала та бачила. І все ж Мальва помітила, що в білому чистому серпанку слів, що злетіли з уст Птахи, забриніло щось ледь помітне, схоже на туман. Птаха казала правду, але не всю…
Горпина, щоб якось згладити тишу, яка після цього повисла в кімнаті, заходилася розчищати місце для горняток з чаєм на маленькому журнальному столику, переводячи розмову на те, що Мальві слід час від часу все ж той мотлох з газет та журналів, що назбирується, віддавати чи в макулатуру, чи викидати на смітник.
Попили чаю, поговорили про се, про те. Птаха несподівано заквапилася. Горпина хотіла ту провести хоча б до дверей, але Мальва так на неї подивилася, що бабуся відразу все зрозуміла. Біля вхідних дверей Мальва схопила Птаху за руку:
— Ти не сказала мені всієї правди.
— Читати чужі думки — негоже. Я тобі про це вже казала, — трохи захолодно і нехотячи відповідала Птаха.
— Я не читала, і ти це знаєш. Я — відчула, тобто побачила це. Це різні речі. Тобі не здається, що я маю знати все те, що стосується мене, — говорила ледве стримуючись, щоб не закричати.
— Знатимеш, обіцяю, коли будеш готова, — Птаха говорила спокійно, хоч і відчувала приховану лють у словах учениці.
— О, так! Як це правильно, Птахо, завжди прикриватися такими розумними та розважливими словами, «коли будеш готова». Чи настане те «колись-то», Птахо? — роздратовано вигукнула Мальва.
Птаха стояла, уважно та серйозно дивлячись на Мальву. Взяла дівчину за руку, відчуваючи, що та аж тремтить вся.
— Добре! Обіцяю, розповім усе. Тільки не зараз. От через три тижні ти повернешся з табору, і тоді поговоримо. Розмову почнемо зі світу, в якому ти народилася. Багато чого ти зрозумієш сама, без зайвих слів. Це надто довга розмова і заширока дорога, щоб робити все поспіхом. Воно не піде на користь ані тобі, ані мені. Домовились? — питала для годиться, бо вже все вирішила.
Та Мальві було приємно це почути. Кивнула, погоджуючись. Знала, що вередувати чи казати, що вона ліпше не поїде в той табір, а побуде поруч з Птахою і готова хоч зараз дізнатися всю правду про себе, безглуздо. Птаха має повно клопотів і без неї, бачила це, коли подорожувала поруч іншими світами.
— Ну що ж… Тоді, як це: «Йменням Сварожого кола прощаюсь з тобою, піднімаючи вгору руки!» — Мальва казала то майже серйозно.
Птаха відповіла схожими словами. Мальва зачекає. Три тижні — це не так і багато, вона сімнадцять років чекала, то що таке три тижні?
Батьки поїхала на море. Перед самим від’їздом бабуся провела з ними співбесіду, то так цю розмову тет-а-тет Мальва називала. Але ця балачка, здається, дуже надихнула батьків, бо мама після неї аж помолодшала, а тато здавався таким загадковим, усім безупинно посміхався та жартував, часто не зовсім і доречно. З його жартів реготала тільки мама, вони ж з бабусею лишень здивовано перезиралися. Так, якби Мальва не знала своїх батьків, то подумала б, що вони трохи того — телепнулися, або закохалися одне в одного. Та чи можуть закохатися ті, хто й так одне одного кохає? Тож дівчина вирішила в то не втикатися, хай розважаються як заманеться, у неї і своїх проблем вистачає. Тільки принагідно шепнула бабусі: «Ви часом з Птахою того, не перестаралися, не переборщили?» Бабуся тільки вдоволено махнула рукою, видно, все йшло за планом.
Тож Мальва, спровадивши батьків та бабусю, гайнула на три тижні в Карпати.
І от нарешті вона тут — серед пахучої хвої, де течуть мілкі та стрімкі річечки, річки, потічки, де все живе неймовірно цікавим власним життя. І тих три тижні вона постарається не згадувати ані Птаху, ані ті світи, які бачила. Хай зачекають. Бо Карпати — то така крута річ, заради якої вартує і час зупинити.