— Я кохаю тебе і хочу, щоб ти про це знала. Я впевнений — ти достойна кращого, аніж я, і ні нащо не претендую, просто не сказати про свої почуття не можу, бо ти — ідеал справжнього. Ти — найрозумніша, найвродливіша, найталановитіша, а я? Один з багатьох. Таких, як я, — безконечна маса, таких, як ти, — більше просто нема. Ти — одна-єдина на вічність, на мільярди. Ні, не так, я — дурень, Мальво, які там мільйони чи мільярди, таких більше нема, таких особливих. Ти — ідеал. А ідеал часто стає ідолом, точніше найчастіше може бути тільки ідолом, так от, ти — мій ідол, і тому я можу тільки сподіватися, що ти дозволиш мені бути твоєю тінню, твоїм рабом, просто твоїм, тим, чого ти захочеш, чи чим ти захочеш, щоб я був…
Від почутого у Мальви просто замакітрилося в голові. Цього вона не сподівалася почути аж ніяк. Вона ковтнула слину і подивилася в бік Святослава. Господи, це він про неї? То вона — найрозумніша, та, що не відрізнить Моне від Мане, що плутає сатирів з віслюками? Про свій інтелектуальний кругозір взагалі мовчить, розуму там, в головешці, хоч «добавляй». Ги-ги. То вона — вродлива, з вічно задертим носом, пацанячою стрижкою, малим ростом та синцями від тренувань по руках та ногах? А таланти? Вах, колись у дитинстві вона намалювала слона, то вчителька їй за дикобраза поставила десять… Ні віршів писати, ні пісень складати, хіба що писка начистити — оце запросто, але чи до цього тре’ мати таланти? Он на своїх уроках самооборони для дівчат вона будь-яку пацанку цього за два тижні навчить. А те, що вона безсмертна, то навіть не її вибір, «так сі стало», як каже колежанка мами тітка Віра. Та й про це взагалі ніхто не знає, бо про це на лобі у неї не написано і… Точно, хлопець прикалується, а вона, дуринда, вуха розвісила:
— Славку, ти прибалдів чи поганок об’ївся? Звар’ювати можна, друже! Це ти про мене оті всі словечка наговорив чи ще про якусь Мальву? Ти мене ні з ким не сплутав, шановний?
Точно, прикалується. Мальва піднялася з трави, хмикнула та пішла геть, не озираючись. Але їй так хотілося озирнутися, ледве стримувала себе. Ліпше б вона тоді озирнулася, певне, не однією халепою було б у неї менше.
Але Святослав не прикалувався. Після того вечора він просто не зводив з Мальви очей. Він дарував їй квіти, малював її портрети, вже зовсім по-дитячому запускав через квартирку її кімнати записки-літачки з віршами… Ну, яке серце від такого не розтане? Красень, у якого закохана вся жіноча половина табору, так упадає і за ким? За нестерпним дівчиськом… І Мальва розтанула. Вони багато говорили, жартували, Мальва навіть ловила себе на думці, що то не вона безсмертна, а він. Святик угадував всі її бажання наперед, інколи навіть думки. Таке буває в людей, що прожили одне з одним купу років і давно знають одне одного. Або, як каже мама, таке буває у тих, хто справді кохає. Очевидно — то друге. Мала таке відчуття, ніби знає Славка давно, просто вони ненадовго чомусь розлучилися, і ось тепер — знову разом, цього разу — назавжди.
Додому вони також поверталися разом. Святослав мешкав у Львові, вертав зараз до батьків, а з вересня у нього починався новий навчальний рік у Кракові. Мальві було все одно де. Поки що вона про перше вересня не думала, як і забула майже про Птаху, про всі оті викрутаси з безсмертними. Хіба що іноді їй снився Остап. Сидів на протилежному березі Черемошу і сумно зітхав. Але ранок той сон відносив кудись поза хмари, бо починався з телефонного дзвінка Святослава та слів: «Як тобі спалося, ангеле мій?» Мальва закохалася, і те почуття таки було взаємним.
9. Обмінчатник
Мальва ще ніколи по-справжньому не цілувалася, Батьківські та колежанські поцілунки не рахуються. А з хлопцями якось у неї не складалося, вони полохалися її, як чорт ладану, — бо крім спритних кулаків мала ще й надто гострого язика, тож всі залицяння могли закінчитися для кавалера трагічно або комічно, якщо не поб’ють, то висміють. Зі Святославом складалося по-іншому. Чи не вперше їй лестило те, що саме от такий, як Святик, що називається, втюрився в неї. До знайомства зі Славком вона частенько згадувала Остапа, служку Птахи. Запав він їй у серце і все. Таке не пояснювалося. Однак було якось ніяково розпитувати Птаху про хлопця. Бо та говорила такою високою мовою і про надто неземні речі, підхмарні матерії, що навіть ніяково ставало не то що запитувати, а навіть думати поруч з нею про якісь там звичайнісінькі зацікавлення молодої дівчини. Мальва ж покликана стати кимсь на кшталт бога, чи що. Дико звучало, однак… Саме це слово так і крутилося на язиці у Мальви, бо хто може бути безсмертним — тільки боги. Тепер майже зрозуміла, чому Птаха розділяє Творця і безсмертних, ніколи його, не називаючи Богом… Творець — один, а Боги… Напевне, що безліч, вони змінюють одне одного, залежно від цивілізаційних умов, рівня культури та освіченості. Тому, очевидно, ставити Птасі приземлені питання поки що не сміла.