Выбрать главу

Петро Єршов

Горбоконик

Перекладач: М.Рильський

Джерело: З книги: Максим Рильський. Твори у двадцяти томах. Том п'ятий. Поетичні переклади. К.:Наукова думка, 1984

Вперше цей твір було опубліковано на http://www.ukrlib.com

Частина перша

«Починається казка казатися»
За горами, за лісами, За широкими морями, Проти неба на землі Жив дідусь в однім селі. У старенького три сини: Старший — з розумом хлопчина, Середульший — сяк-такий, А найменший — геть дурний.
Хлопці сіяли пшеницю Та й возили у столицю: Бач, столиця та була Недалеко від села.
Там пшеницю продавали, Гроші добре рахували І, набивши гаманця, Повертались до отця.
От чи скоро, чи не скоро Приключилося їм горе: Хтось у поле став ходить І пшеницю толочить. Про таку лиху пригоду Ще ніхто не чув ізроду; Стали думать і гадать, Як би злодія впіймать. Та й надумали ходити Уночі той лан глядіти, Щоб його оборонить, Лиходійника зловить
Почало ж ото смеркатись, Старший брат почав збиратись, Він сокиру й вила взяв Та й у поле почвалав. Непогожа ніч настала; Боясть парубка напала, І сховався молодець У кошару до овець. Встало сонце із-за хмари, Вийшов тихо він з кошари, Із криниці вид умив Та й постукавсь до братів: «Гей, прокиньтеся, тетері, Відчиніть скоріше двері! На дощі я весь промок Аж до самих до кісток». Хлопці двері відчинили, Брата старшого впустили Та й питаються його, Чи не бачив він чого. Старший брат перехрестився, На всі боки поклонився, Кашлянув і проказав: «Цілу нічку я не спав; А було ж мені, на лихо, І не тепло, і не тихо: Як звірюка, вітер вив, Дощ холодний ливма лив, Ох, намучивсь я доволі!.. Ну, та все гаразд у полі». Похвалив його отець: «Ну, Данило, молодець! Послужив ти службу щиру. Тобто, мовить до приміру, Не ловив у полі гав,— Лан як треба доглядав».
Почало ізнов смеркатись; Середульший став збиратись, Він сокиру й вила взяв Та й у поле почвалав. Ніч холодна як настала,— Туга парубка напала, Зуб на зуб не попада; Він навтьоки, бо біда! «Лучче ніч повартувати У сусідки біля хати!» Непереливки було!.. Тільки ж сонечко зійшло, Він братів почав будити: «Гей, сплюхи, а відчиніте! Був мороз вночі страшний,— Ледь зостався я живий!» Хлопці двері відчинили, Середульшого впустили Та й питаються його, Чи не бачив він чого. Він тоді перехрестився, На всі боки поклонився І крізь зуби проказав: «Цілу нічку я не спав,— А заснути міг навіки, Бо мороз був превеликий, До костей мене дойняв; Ніч до ранку я дрижав; Проклинав нещасну долю... Ну, та все гаразд у полі». І йому сказав отець: «Ти, Гаврило, молодець!»
Стало втрете знов смеркатися», Час найменшому збиратись; А найменший не спішить, На печі собі сидить Та й реве з усії сили. «Чорні очі, личко біле!..» Стали браття дорікать, В поле дурня виганять,— Та хоч як вони кричали, Тільки голос утеряли: Що йому до тих розмов! Ну, тут батько підійшов, Каже: «Синку мій коханий, Ти піди в дозор, Іване. Я обнов тобі куплю, Дам і кваші, й киселю».
Тут Іван злізає з печі, Кобеняк бере на плечі, Хліб за пазуху кладе, Вартувати лан іде.
Ніч настала; місяць сходить; Поле все Іван обходить, На всі боки погляда І під кущиком сіда: Зорі лічить, мов читає, Та окраєць уминає. Враз опівніч кінь заржав... Вартовий швиденько встав, Подививсь під рукавицю — І побачив кобилицю. Наче сніг була вона — Чистобіла та ясна, Грива хвилями спадала, Щирим золотом сіяла... «Еге-ге! так он який Наш злодюжка!.. Ну, постій! Жартувати я не вмію, Сяду враз тобі на шию! Подиви, яка прудка!» Скинув він кобеняка, До кобили підбігає, За хвоста її хапає Та й сідає на хребет — Тільки задом наперед. Стрепенулася кобила Ще й очима засвітила, Шию лебедем звила І зірвалась як стріла. В'ється змієм над полями, Висне птахом над ровами, Мчиться скоком вище гір, Лине чвалом через бір. Хоче скинути Івана, Щоб не став він їй за пана. Та в Івана славний хист — Цупко держить він за хвіст.
Натомилася кобила І отак заговорила: «На мені ти вмів сидіть, Будеш мною володіть. Дай лиш місце для спокою. Та ходи як слід за мною, Та щодня мене гляди, В поле чистеє води, Випускай гуляти в полі На роздоллі ще й на волі. Через три дні я заржу, Коней двійко породжу — Гриванів, яких донині Не стрічалося людині; Ще й конятко-малюка, Чверть аршина без вершка На хребті з двома горбами Ще й з предовгими ушами. Більших двох, як хоч, продай, Горбанька ж не віддавай Ні за яхонт, ні за гроші, Ні за царськії розкоші. В ясен день, у тьмі нічній Він товариш буде твій: У мороз тебе зогріє, Влітку холодом обвіє; В голод хлібом покріпить, В спеку медом освіжить. А мене, як час настане, Знов гулять пусти, Іване!»