Выбрать главу

Марина та Сергій Дяченки

Ключ від Королівства

Розділ перший

Оберон

Усе почалося в листопаді, темного дощового вечора. Точніше, це був не зовсім вечір — тільки п’ята година! Улітку в такий час ще загоряти можна. А тут — темрява, холод, і з неба падає чи то мряка, чи то сніжна крупа.

У мене за плечима — важелезний шкільний рюкзак, бо сьогодні було сім уроків, а ще я взяла в бібліотеці дві книжки. Тягнув рюкзак кілограмів на десять, як у туриста. Не розігнешся.

От я й вирішила під’їхати додому тролейбусом.

Чекати довелося довго. Проходили переповнені маршрутки — люди в них стояли, скоцюрбившись під низьким дахом. Зібрався натовп, я вже шкодувала, що відразу не пішла пішки. І тут підійшов тролейбус — напханий, як бочка з оселедцями.

У тролейбусі голосно лаялися.

Я так і не дізналася точно, що сталося. Там їхала циганка з циганчатами — може, вони образили цю тітку чи тітка сама до них причепилася, та коли двері відчинилися, циганчата посипалися як із мішка, а тітка вискочила на тротуар і залементувала не своїм голосом:

— Заберіть цих щенят! Щоб вони здохли! Щоб усі ви повиздихали!

У мене завжди мурашки по шкірі, коли хтось так кричить. От у нас біологічка теж… Коли вона починає горланити, мені хочеться чи втекти і сховатися, чи взагалі зникнути й не жити на світі. Ненавиджу біологію.

А ця тітка репетувала стократ гірше, ніж біологічка. І мені захотілося не сховатися, а… Сама не знаю. Підійти й трусонути її за комір? Та я й до коміра не дотягнуся, вона здоровенна, а я — заввишки з горщечок.

Натовп від цієї тітки бризнув увсебіч. А я навпаки. Я до неї підскочила і…

Бажання дати їй прочуханки зникло миттю. Мені розхотілося її трясти. Вона ж тільки ще сильніше розсердиться. Тому я просто глянула їй у вічі і сказала:

— Не можна так сердитися… Не можна!

І провела рукою, наче витираючи запітніле скло.

Ось тоді моє тіло від потилиці до п’ят взялося сиротами, а в голові щось стислося. Сама не знаю, як так вийшло. Тітка замовкла, її очі, ще мить тому затьмарені ненавистю, стали нормальними. І вона закліпала, наче щойно прокинулася. Ніби з неї зірвали чорну полуду, і вона побачила ліхтарі навколо, людей, мене…

Тоді я швиденько повернулася і, щоб не бачити тут нікого і щоб мене не бачили, побігла вулицею додому. Подумаєш — дві зупинки.

Серце в мене калатало як скажене: я завжди, коли встряваю в якийсь скандал, потім шкодую. Ну нащо мені здалася ця тітка? Вона ж не на мене кричала.

Із неба, як і раніше, щось сіялося, і я поступово почала заспокоюватися. Ліхтарі відображалися на мокрому асфальті, утворюючи дві низки вогнів — одну в небі, другу — під ногами. І я зовсім була заспокоїлася, як раптом зауважила, що він іде за мною.

Спершу відчула — щось не так. Озирнулася раз — іде. Вдруге — іде, не відстає.

Тоді я навмисно перетнула вулицю й заглянула в господарський магазин. Довго ходила там уздовж прилавків, запитувала, що скільки коштує, уже всім продавцям набридла. Минуло хвилин двадцять. Я виходжу…

Гопля! А він стоїть біля кіоску навпроти і вдає, що мінеральну воду купує.

Спочатку я злякалася. А потім глибоко вдихнула й подумала: чого мені боятися? Ще не пізно, на вулиці народу повно, менти на машині поїхали. Що він мені зробить, цей старигань?

На вигляд йому років сорок. Плечистий, високий, але не «качок». Борідка акуратна, коротко підстрижена. Пухова куртка. На перший погляд, ніби пристойна людина. Ну чого він до мене причепився?

А тут ще плечі від рюкзака розболілися — несила терпіти. І живіт почав нити з голоду. За весь день я тільки і з’їла, що бутерброд із сиром та «Чупа-чупс» у їдальні.

І ноги змерзли у вогких черевиках. Треба було додому поспішати, тим паче що о шостій мама прийде і, якщо мене не буде, влаштує скандал.

З іншого боку, ліхтар у нашому дворі третій день не горить. Під’їзд може бути порожній. І ліфт. А якщо цей дядько за мною в ліфт сунеться?

Може, зачекати на маму біля гастроному на розі?

І тут я розізлилася. З якого це дива втомлена, змучена, голодна людина, яка ще й уроки не вивчила, повинна півгодини стирчати під дощем тільки тому, що до неї приклеївся незнайомий чмир?

Я розвернулася й пішла йому назустріч. Думала, він відведе очі й пройде мимо — дзуськи, дивиться просто на мене!

— Чого вам, дядьку? — запитала я досить грубо. А як із ним іще розмовляти?

Думала, він здивується: мовляв, що трапилося, з чого ти взяла, йду у своїх справах…

Однак він навіть прикидатися не став:

— Поговорити треба.