потім випливуть знову з багряної дельти світанку
віковічні абсурди кричать в пелюшках "кува!"
22-го березня 22-го вересня
22-го жовтня
22 22 (двадцять два)
чорні лебеді часу з якого вони Дунаю
де ночують вони і які вони зорі клюють
я нічого не знаю нічого нічого не знаю
буду я чи не буду через місяць вони пропливуть
о які незворушні над морями вселюдської крові
випливають із ночі і знову кудись у ніч
а як гляунти зблизька - дзьоби у них пурпурові
чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч
"А вечір пролітає, наче крижень"
* * *
А вечір пролітає, наче крижень,
черкнувши місто синіми крильми.
У сріблі заворожених наближень
ми вже як тіні, ми уже не ми.
Це як гіпноз, як магія безодні,
як струм жаги, що в голосі болів,
коли вуста пекучі, аж холодні,
уже не здатні вимовити слів.
"А вранці із усіх казок"
* * *
А вранці із усіх казок
прийшов невиспаний бузок.
Росу із кучерів струснув,
ліг поруч з нами і заснув.
11.5.2005
"Мадонна перехресть", 2011 р.
"А затишок співає, мов сирена"
* * *
А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,— це завжди Колізей.
І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне — дивитись в очі звіру
і просто — залишатися людьми.
Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!
Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:
— Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.
АЗОВСЬКА БАРКАРОЛА
Відпочиваю від гримучих трас,
камінних стін і мурашиння літер.
І тихі думи б'ються об контраст,
мінливі, як азовський вітер.
І тихі думи б'ються об контраст.
Плюскоче хвиля, лагідна і ласа...
Але піском занесений баркас,
чи вже вірніше — обриси баркаса.
За синій обрій покотив дельфін
царя морського сонячну корону.
А цей баркас... чого розбився він?..
Чи ще з війни, чи, може, так, од шторму...
Як тут неквапно проминає час!
Який вечірній присмак матіоли!
Піски і я. І тиша. І баркас.
І ті, що вже не вернуться ніколи.
АЙСТРИ
Знаєте, айстри, щось ви дуже красиві.
Вибирайте збаня собі, те чи те.
Оце б скупатись в Гольфстрімі чи в Куросиві.
Бо щось мені холодно. А ви мовчите.
Дощі періщать. Вікно відчинене.
Засніть абощо. Люлі-лю.
Вами любить мене хлопчина,
той, котрого я не люблю.
Я люблю іншого. В цьому плетиві
заплутались айстри і заячали.
Сині, червоні і фіолетові
вибухи моєї печалі.
Білі, рожеві і фіолетові
звісили ніжки і на пуантах
в цьому осінньому, в цьому балетові
закружеляли в кухлях і збанках.
Сині, рожеві і попелясті —
кожному смуткові буде по айстрі.
Я принесу вам вечір у тайстрі.
А музикою буде мій настрій.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
АКВАРЕЛІ ДИТИНСТВА
Дніпро, старенький дебаркадер, левино-жовті береги
лежать, на кігті похиливши зелену гриву шелюги.
В пісок причалює пірога. Хтось варить юшку, дим і дим.
Суха, порепана дорога повзе, як спраглий крокодил.
В Дніпрі купається Купава. Мені ще рочків, може, три.
А я чекаю пароплава із-за трипільської гори.
Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг,
бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом — Черніг.
Черніг страшний, він дуже чорний. Як звечоріє на Дніпрі,
Черніг сідає в чорний човен і ставить чорні ятері.
І ті корчі, і те коріння, розмите повінню з весни,
і золотаве звечоріння в зелених кучерях сосни.
І ті роки, що так промчали, і пароплав той, і гора...
Це вже невидимі причали в глибокій пам’яті Дніпра.
"Але — якщо ви хочете страви"
* * *
Але —
якщо ви хочете страви
з вершками і полуничкою, —
будь ласка, це не до мене.
І якщо ви хочете страви,
припеченої скандалом, —
будь ласка, це теж не до мене.
І якщо ви хочете слова,
збалансованого по центру, —
це теж будь ласка,
і теж не до мене.
Я інша. Мене, окрему,
в Книзі Божого дня
не вписано в теорему,
де в радіусі є свиня.
В руйновищах постмодерну,
де лепсько лиш кажанам,
яку б не розводили скверну, —
а шлях прокладати нам.
25.12.2001
"Мадонна перехресть", 2011 р.
АЛЕЯ ТИШІ
Вогненний світ оранжу і карміну.
Гуаш і смальта. Барви на меду.
Я наступлю на спогад, як на міну.
І похитнусь...І все-таки іду.
Алея Тиші. Ми отут мовчали.
Все перекреслив траурний кортеж
А осокори нас не помічали.
Вони стояли. І мовчали теж.
Ось камінь той. І ось та сама лава.
А осінь хвора,розлилася жовч.
Мені потрібне слово а не слава.
Гримучий світе, ти хоч тут помовч!
Ручай заграє срібну джоломію...
в згасанні левітанівських пожеж...
Я, може, щось на світі зрозумію.
Алея Тиші, Боже мій! Але ж —
ну що із того, що йому із того,
в яке безглуздя углибає суть!
Алея Тиші є вже у Толстого,
але ж по ній Толстого вже несуть.
А за життя, о, як хотілось тиші!
Здригався мозок, загнаний, як лось.
А за життя сім сивих днів на тижні
щось по душі гасало і товклось!