А ті казки, те слово, ті сади, —
І так по крихті, крихті Україна
іде з тобою, Боже мій, куди?!
Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!
Ще й час є в тебе, пізно, але є ж!
Зверни додому з білої доріжки,
Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?
Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.
Тоді був травень, а тепер зима.
Зайшла б, чи що, хоч сльози втерла.
А то пішла, й нема тебе, й нема...
Старенька, іде чиясь бабуся,
і навіть хтозна, як її ім’я.
А я дивлюся у вікно, дивлюся,
щоб думати, що, може, то моя.
"Старої казки пісня лебедина..."
* * *
Старої казки пісня лебедина,
нема-нема, а раптом запече.
Ішла людина, просто йшла людина,
закинувши шарманку за плече.
Гули мости, двигтіли автостради,
машини мчали наче навмання.
І явори просили христа ради
хоч жменьку тиші у долоні дня.
І так щодня, щовечора, щоранку,
так щодуші! — мигтить у всі кінці.
А він ішов, насвистував. Шарманку
підтягував щораз на ремінці.
Стара гравюра, вицвіла картинка,
зворушливий чудний анахронізм.
Колись вона ще звалась "катеринка", —
з якої казки він її приніс?
Крути шарманку, пожалій нас трохи.
У нас ще є і зорі он, і клен.
Великі вуха нашої епохи
нехай хоч мить побудуть без антен!
В його волоссі заблудився вітер.
Фонтаном бив асфальт, як риба-кит.
То, може, був звичайний реквізитор
і йшов на склад здавати реквізит.
А всі були вже трішечки поети,
і розпливались посмішки до вух,
і вечір сипав золоті монети
в його потертий сірий капелюх...
СТЕПИ
Зелений степ — ні дерева, ні нивки.
Блакитний степ — ні хмар, ні голубів.
Червоне сонце
незастиглим зливком
пливе повільно поміж двох степів.
А ти за ним
до вечора мандруєш.
Втомився? — ляж горілиць у траві
і слухай-слухай,
поки не почуєш,
як тихо дишуть квіти степові.
«Вітрила», 1958 р.
"Стихії смутку і любові"
* * *
Стихії смутку і любові.
Великий сон душі, не втілений у слові.
Гіркий міраж іллюзій і обман.
Силуети лицарів крізб туман...
"Стоїть у ружах золота колиска"
* * *
Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив’язані до слова,
от просто так — пливуть собі й пливуть.
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.
"Стояла груша, зеленів лісочок"
* * *
Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.
Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.
Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.
Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим.
"Стоять жоржини мокрі-мокрі"
* * *
Стоять жоржини мокрі-мокрі.
Сплять діамантові жуки.
Під грушею у дикій моркві
до ранку ходять їжаки.
А в сні далекому, туманному,
не похилячи траву —
Дюймовочка в листочку капустяному, —
я у життя із вічності пливу.
"Стоять хатинки набурмосені"
* * *
Стоять хатинки набурмосені.
Береться памороззю брук.
Люмінісцентні барви осені.
По ниві ходить чорний крук.
"Страшні корчі вербових ікебан"
* * *
Страшні корчі вербових ікебан.
Зникаєм, як етруски і ацтеки.
Недавно в Чорнобилі дикий кабан
переходив вулицю біля аптеки.
Людей нема, а яблуні цвітуть.
І мертва річка зблискує, як ртуть.
"Страшні слова, коли вони мовчать"
* * *
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
"Страшний калейдоскоп"
* * *
Страшний калейдоскоп:
в цю мить десь хтось загинув.
В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.
Розбився корабель. Горять Галапагоси.
І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.
Десь вибух. Десь вулкан. Руйновище. Заглада.
Хтось цілиться. Хтось впав. Хтось просить: «Не стріляй!»
Не знає вже казок Шехерезада.
Над Рейном не співає Лореляй.
Летить комета. Бавиться дитя.
Цвітуть обличчя, острахом не стерті.
Благословенна кожна мить життя
на цих всесвітніх косовицях смерті!
"Стриптизи осені"
* * *