Усі притихли і перезирнулися. Потім Зінаїда сказала басом:
— Це яка така «кінокамера»? Щоб у кіно знімати?
— Еге!
— У справжнє кіно! — вигукнув Оська. — І працює? Насправжки?
— Працює…
— І ти нас знімав?!
— Знімав. Тільки я не для того на дерево заліз, щоб вас знімати. Я хотів пейзаж гарний зняти, а тут ви нагодились, і…
— І ти нас зняв?! У справжнє кіно! — ще голосніше заволав Оська. — І все вийде? І все на екрані буде видно? І як ми б'ємося, і все таке інше?
Я кивнув.
— Ач! Чули? — розпливаючись у посмішці, мовив Микита.
— О-о-о-о-ой! — пропищала поетеса і застрибала на одному місці.
Потім вони причепилися до мене:
— Ти коли проявиш плівку?
— Ти нам покажеш, коли проявиш?
— Слухай-но! Ходімо зараз до тебе, гаразд? Ти проявлятимеш, а ми тобі допомагатимемо… І відразу нам покажеш…
Тепер, коли небезпека минула, мені стало дуже прикро, що моя кінозйомка зірвалась. Я сказав похмуро:
— А що її проявляти! Я ж бо й зняти вас до пуття не встиг. Якихось три секунди…
Вояки засмучено притихли, але Оська швидко знайшов вихід:
— Так ми зараз доб'ємось, а ти нас зніми. Братва, ходімо на те саме місце! Хто кого як бив, так і бийтеся далі. А ти лізь на дерево, знімай!
Я сказав, що хочу зняти справжню кінохроніку, а не виставу, і що дарма витрачати плівку, яка коштує два карбованці, я не буду.
— Але ж ти й знімеш справжню кінохроніку, — сказав Андрій. — Ми насправжки битимемось. Правда, хлопці?
— Звичайно, насправжки! — підхопив Оська. — Ми так один одного відчухраємо — ти просто пальчики оближеш. Слухай! Тобі плівки шкода, так? То ми тобі грошей зберемо, щоб ти нову купив. На! Тримай поки що сорок копійок. Хлопці, дівчата, давайте у кого скільки є, решту потім додамо.
Грошей при собі більше ні в кого не знайшлось, але всі дали мені чесне піонерське, що сьогодні ж зберуть два карбованці і навіть самі куплять мені плівку. Мені, звичайно, дуже хотілося попрацювати зарядженим апаратом, а не тріскотіти ним на холостому ходу. Я погодився. Усі дуже зраділи і повернулися на те місце, де була купа мала. Тільки Зінаїда не пішла з усіма.
— Зіно, чого ти? Іди! — покликала її Таня.
Зіна насупилась і мовила басом:
— Не піду. І тобі, Таню, не раджу. Якби щось інше було, а зніматися в бійці… Ми, Таню, як-не-як, а дівчат:: а все-таки.
— Зіно, але ж це кіно! — сказала поетеса. — Коли б ми в житті билися, тоді інша річ… А це ж у кіно!
Зінаїда нарешті погодилася. На клена я більше не поліз, а зняв бійку із землі. Після зйомки ми пішли до мене і зчинили дома такий гармидер, що тато з мамою втекли до знайомих.
Кілька годин ми проявляли плівку, промивали, відбілювали, засвічували, знову проявляли і фіксували. Поки плівка сохла, хлопці розглянули мій кіноапарат і прикинули, хто які деталі може дістати. Дівчатка з Тетяною на чолі встигли за цей час придумати такий кіносценарій, що якби зняти за ним картину, то знадобилося б плівки на кілька тисяч карбованців.
Нарешті плівка просохла. Я позалипав вікна й установив проекційний апарат. Коли я демонстрував кінокартину, глядачі аж стогнали від захоплення, а я з досади всі губи собі покусав. Це була не хроніка, а саме непорозуміння. Учасники бійки весь час дивилися в об'єктив, посміхались і так ніжно торкались один одного кулаками, ніби у них були не руки, а якісь водорості. Тільки у Оськи Дробилкіна було звіряче обличчя, і він вимахував кулаками дуже енергійно, але бив лише в повітря поперед себе.
Так закінчилася моя спроба зняти бойову кінохроніку. Мо-точок плівки мені купили наступного дня, але він досі лежить невикористаний. Така щаслива нагода, яку я проґавив, навряд чи ще раз трапиться. Члени третьої ланки майструють кіноапарат, щодня бігають до мене консультуватись і вже зібрали тонну брухту, щоб купити об'єктив. Їх тепер водою не розіллєш.
ЯК Я БУВ САМОСТІЙНИМ
День, коли я вперше відчув себе самостійним, запав мені в пам'ять на все життя. Я й досі здригаюся, згадуючи його.
Напередодні ввечері мама й тато сиділи на лавочці біля, під'їзду нашого великого нового будинку й сперечалися.
— Хлопцеві одинадцятий рік! — сердито говорив тато. — Невже він і дня не може прожити самостійно! Доки ж йому нянька буде потрібна?
— Кажи що хочеш, Михайле, — а я знаю одне, — торочила мама: — якщо ми Олексійка залишимо тут, для мене будь-яка поїздка буде зіпсована. Тут навіть знайомих сусідів немає, щоб наглянути за дитиною. Я просто замучуся вся від тривоги.
Вирішувалася моя доля на цілий завтрашній день! Татків товариш по роботі полковник Харитонов запросив батьків погостювати в неділю в нього на дачі, але мене туди брати не можна було, бо синок Харитонова хворів на кір. Мама досі ніколи не залишала мене надовго самого: їй усе здавалося, що я мале дитя.