Боря підняв долоню до самого носа й зіскрібав з неї бруд указівним пальцем.
— Шкода, мисливцю, га? — спитав ремісничник.
— Гадаєте, ні! — прошепотів Боря.
Пасажири помовчали.
— Схоже, що й справді негарно виходить, — сказав басом вусатий робітник. Він спокійно сидів на своєму місці і курив, заклавши ногу за ногу, дивлячись на носок вимазаного глиною чобота.
— Що — негарно? — обернувся старший.
— Не для пустощів хлопець її везе. Убивати ніби й незручно.
— А що з нею накажете робити? — спитав громадянин у пенсне.
— Спіймати! «Що робити»! — відповів ремісничник. — Спіймати і віддати мисливцеві.
Увійшла провідниця з коцюбою. Вигляд у неї був войовничий.
— Тут іще? Не втекла? Посвітіть хто-небудь.
Лейтенант обережно взяв у неї коцюбу:
— Товариші, може, не будемо, га? Помилуємо гадюку?.. Гляньте на хлопчину: адже працювала людина, трудилася!
Збуджені пасажири мовчали. Старший витріщився на лейтенанта і почервонів:
— Вам сміх, товаришу, а нашого брата можуть притягти, коли з пасажиром що скоїться!
— А вб'єте гадюку, вас, татусю, за інше притягнуть, — серйозно сказав ремісничник.
— «Притягнуть»… — перекривила провідниця. — А це ж за що іще притягнуть?
— За псування шкільного майна, ось за що.
Навкруг дружно зареготали, потім засперечались. Одні казали, що в школі все одно не будуть тримати гадюку; другі твердили, що тримають, але під особливим наглядом учителя біології; треті погоджувалися з другими, але вважали за небезпечне віддавати гадюку Борі: а що як він знову випустить її в трамваї чи в метро!
— Не випущу я! Ось чесне піонерське, не випущу! — сказав Боря, дивлячись на дорослих такими очима, що навіть літня колгоспниця розчулилася.
— Та не випустить він! — затягла вона жалісливо. — Либонь, тепер учений! Адже теж співчуття треба мати: інші дітлахи в канікули бігають та граються, а він зі своїми гадами два тижні мучився.
— Та-ак! Так би мовити, повага до чужої праці, — виголосив дідусь у панамі.
Громадянин у пенсне підвів голову:
— Ви там філософствуєте… А провели б дитину додому з її змією?
— Я? Гм!.. Власне…
Лейтенант махнув рукою:
— Ну гаразд! Я проведу… Де живеш?
— На вулиці Чернишевського живу.
— Проведу. Скажи спасибі. Гак через тебе роблю.
— Ну, як, мисливці, вбили? — спитав хтось із другого кінця вагона.
— Ні. Помилували. — відловів ремісничник.
Старший суворо обвів поглядом «мисливців»:
— Діти малі! — Він обернувся до провідниці: — Совок неси. Совок під неї підсунемо, а коцюбкою притиснемо. Неси!
— Діти малі! — повторила, ідучи, провідниця.
Через десять хвилин гадюка лежала в банці, а банка, на цей раз дуже солідно закрита, стояла на колінах у лейтенанта. Поруч з лейтенантом сидів Боря, мовчазний і сяючий.
До самої Москви пасажири вголос згадували свої учнівські роки, й у вагоні було дуже весело.
ЗМІСТ
Кінохроніка
Як я був самостійним
«Феодал» Дмитрик
Дресирувальники
«Людина без нервів»
«Архімед» Вовки Грушина
Білий щур
Небачений птах
«Калуга — Марс»
Учитель плавання
«Крокодилятко»
Гадюка