— Дарма тільки коня зіпсували.
Аглая знизала плечима:
— У, який же ти!!! Тобі все погано! Фанерний йому поганий, цей поганий…
— А по-твоєму, гарний, так, гарний? — закричав Дудкін. — Ти поглянь на нього: у тебе мурашки по спині не бігають? Він же на чорта схожий, з якого шкуру злупили, а ти — гарний!
Я не уявляв собі, яким буває чорт без шкури, але та істота, що вийшла у нас, і справді мала страшнуватий вигляд. Непросохле тісто виблискувало слизьким блиском, один картонний ріг надломився і звис набік, куций хвіст, перемазаний клеєм, перетворився на якусь бурульку, а руда борода, навпаки, була надто пишна і стовбурчилася на всі боки.
Видно, й Аглаї стало не по собі, бо вона більше не заперечувала Антонові. На якийсь час у кімнаті запанувала похмура мовчанка.
— Аглає! — закричало раптом за вікном відразу кілька голосів. — Гей, Аглає! Дудкін!
— Ми тут! — обізвалася Аглая, підбігши до вікна.
— «Тут! Тут!» Ми вас дві години шукаємо. Пішли десь і не попередили. Хочете виставу зірвати?
— Ідіть сюди. Ми тут репетируємо, у двадцять другій. — Аглая відійшла од вікна. — Олексійку, піди відчини, це ще артисти йдуть. Антінку, ми Семенку Тараканову цапа покажемо. Він староста гуртка, нехай як хоче, так і робить.
Я відчинив вхідні двері, і до квартири всунулося ще з шестеро дітей. Серед них вирізнявся плечистий хлопчина із самовпевненою фізіономією.
— Семенку, поглянь! — звернулася до нього Аглая. — Ми он якого цапа замість фанерного зробили, а Дудкіну й цей не до вподоби.
Хлопчина подивився на наше страховидло маленькими вузькими очицями.
— Халтура! — пробурчав він і додав: — Я вам кращого цапа дістану. Живого. Справжнього.
— Ого! Справжнього! — зраділи артисти. — Звісно, добре б справжнього, тільки де ж ти його візьмеш?
— У мого дядька є цап. У сарайчику живе. Тільки буцається, чортяка.
— То нічого, що буцається, — сказав Дудкін. — Аби тільки дядько дозволив узяти.
— А ми його й не питатимемо. Візьмемо тихесенько, а після вистави повернемо.
— Тобі не перепаде?
— Ну й нехай потім перепадає. Зате вистава гарна вийде. Тільки цапа треба зараз забрати, а то дядько о третій повернеться, і тоді нічого не вийде. Тільки де б його сховати до вистави?
Усі помовчали, обмірковуючи це питання.
— У закапелку якомусь прив'язати, та й усе.
— У закапелку вкрасти можуть.
— Стерегти по черзі будемо.
Семенко похитав головою:
— Ні! Так усе одно не годиться. Дядько як побачить, що цапа немає, відразу піде шукати по всіх дворах та закапелках. От можна у Юрка цапа сховати. Юрку, в тебе батько з матір'ю в неділю працюють і квартира окрема. У тебе дядько не знайде, він узагалі по квартирах не шукатиме.
Хлопчик, якого звали Юрком, вирячив на Семенка очі.
— Ти що, збожеволів? Ти знаєш, що мені за це буде!
На Юрка напали з усіх боків:
— Не хочеш допомогти товаришам, так?
— Он Семенко напевно знає, що від дядька перепаде, а й то не боїться для загальної справи.
— Лайтеся собі скільки захочете, — відповів Юрко. — Я краще з гуртка зовсім піду, а цапа в квартиру пускати не буду. У мене голова на плечах ще є.
— А я знаю, де цапа сховати! — вигукнула Аглая. — Олексійку, ми до тебе його приведемо. Гаразд?
Тут уже я отетерів. Я відчув, що цап у квартирі, та ще майже що крадений — це вже занадто.
— Я… до мене цапа… — У мене пересохло в горлі, я поперхнувся.
Аглая цим скористалася. Швидко поглядаючи на мене, вона засокоріла з натхненням:
— До Олексійка поставимо. Олексійко не такий слинтяй, як Юрко, правда, Олексійку? Він хлопчик самостійний, не якийсь там мамій, так, Олексійку? Ми до нього поставимо цапа в передпокій, і всі підемо обідати. Він усього годинки зо дві постоїть, а перед виставою заберемо. І ніхто навіть ні про що не дізнається. Олексійку, так я кажу? Ти не злякаєшся, як Юрко, га, Олексійку?
— Я… мені… — Я знов запнувся.
Усі чекали на мою відповідь, чекала й Аглая. Вона розчервонілася, маленькі зелені очі її блищали, кольорові дзеркальні кульки похитувалися під рожевими вухами. І я не зміг відмовитися. Я подивився на Юрка, якому Аглая ставила мене за приклад, і злегка розправив плечі.
— Я… Будь ласка, звичайно… Мені, звичайно, нічого не варто… Тільки… тільки він, певно, кричатиме, а сусіди…
— У! «Кричатиме!» Чого йому кричати? А сусідам ти не відчиняй. Це твоя квартира, ти господар, і нехай вони не лізуть. — І, певно злякавшись, що я відступлюсь, Аглая знову взялася мене хвалити-вихваляти: — Ну, що я казала? Казала, що Олексійко не злякається, він і не злякався. Він не те, що Юрко, він знаєте який відчайдушний!