З думкою кошового погодилися всі. 1 треба знати, що своє козацьке с/іово ми таки додержали; як потім Стась не підходив до нас, що вже він не діяв, але всі-як один — від]уіовляли йому, в яких би то не було товариських зносинах.
«Ось ми й на Січи! — каже до своїх унучок (з котрих одна була студенткою університету) наш владика. — Се, Людмило, тут коло верби й є кіш козацький; а там скрізь, — показуючи рукою на острівок, провадить далі панотець — буде» Багько Луг.» Та все таки Січовики наші досить статочні: адже — сама бачиш — трава не вельми витолочена…
«А хто так тебе, Петре, почастував?» — Звертається владика, побачивши у Січовика розбиту лалицею щоку.
Се, панотче, Стась ударив йогоІ»— відповідає котрийсь із нас.
«Гм… не без того, мабуть, щоб не покарали ви за се Пшебильського. Старий буде тепер скаржитись й у школі. Він нераз мені вже говорив, що тая Січ чинить лише псоти людям…»
Е ні, панотче, ніхто й пальцем не рушив його. Лише постановили не приймати його більш до свого гурту та взагалі не мати з ним діла! — відказує кошовий.
«Славно… славно, дітки! — не аби як радіє з того нашого вчинку владика. — Бійкою та сварками не виправите поганої звички, чи там вдачі чоловіка… А така згідна постанова, щоб обходити негідника, не мати з ним нічого спільного, не тілько є карою великою, але додержгнє ті€ї ухвали може навіть і поправити того завадіяку… Коли подороста-ЄТ'\ то чиніть так само… Взагалі поборюйте всяку несп. аседливість культурним способом, дружною громадою — гуртом…»
Оттак повчає нас владика.
VII
В зимі наша» Січ — Мати» пустіє. По перше через те, що зимової пори козацтво не аби-як береться до книжки, по друге ж і самий острівок тоді не має жадиіської принади.
Та ось надходить чародійка-весна… Ще досить таки холодно, ще сливе увесь наш «Батько-Луг «покритий водою, — а вже лицарство наше не так пильно вчиться. Як уже там статочно не заховуються лицарі, а дивись — хтось із Січовиків і стругне якусь штуку. З весною — наче прокида-ється тая запорожська вдача.
Великим постом (а того року Великдень був ^пізний) ідуть Січозики купками — по два по три — з церкви, від сповіди. Обминаючи калюжі, під саміською хатою Менделя котрийсь із січовиків розтягнувся в калищі. Се, бачте, під причілком кор-шми лежали дрова й одна гіляка висунута була аж на вулицю.
«Чого ти простягнувся?»— питає Січовик свого товариша.
«Та якась гіляка серед дороги… І треба ж класти так дрова?… Коби день, то переступив би, а по ночі — геть тобі вивалявся!»— відказує той.
«Бери ось, Степане, за один кінець тую гіляку, та зіпремо її в дверех Менделя. Нехай знає, де складати дров^. Бери… Адже однаково вимазаний у 'калу…»
Поставивши обрубок досить товстої гіляки в дверях коршми, наші запорожці се саме зробили й начальникови поліції… Нехай, мовляв, дбає — щоби був лад.
Проробивши се, наші збиточники щей застукали в вікно Менделя. А той поткнувсь було на двір, гадаючи — що його хтось викликає. В прочинені двері цурпалок той падає до сіний, угараздивши по лобі Менделя. Счинився крик — ґвалт на ціліські Розлоги.
Начальник же поліції, якого помешканє було недалечко від шинку, на той- галас виходить із хати. Та суковатий верх сосни грубшим кінцем трафив йому по голові. Сього було вже забагато… Начальник поліції зажадав од завідуючого школою, щоби збиточника того найсуворійше покарано.
«Хлопці, котрий з вас позавчора підпирав двері колодалш?…»— так у школі питає учнів директор школи. Але всі ані пари з уст, — мовчать.
«Хто саме вчинив такий бешкет? — допитується у Галайди пан директор, закликавши кошового до своєї канцелярії. — Адже ти. як кошовий, про все теє знаєш…»
Не знаю я нічого, пане директор. Якби при мині се чинилося, то я не допустив би до того!»— каже кошовий.
«Та-та-таІ… Говори на здоровлє. Але за те, що покриваєш такий не гарний вчинок, будеш виключений зі школи… Збирай книжки та йди собі…»
Вістка про виключене зі школи кошового — не аби як засмутила нас. Хто міг би оттаке стругнути, опріч самих винуватців, ніхто більш і не відає. Здається, для них небезпека вже й промайнула, проте збиточникам тим не по собі. Ще б пак!.. Адже через них — зовсім ні в чому не повинний — так тяжко карається Галайда.
«Що ви, дітки, хочете?^ — пита владика двох школярів, які — увійшовши до канцелярії — чогось ніби мнуться.
«Ми до пана дире-е-ектора… Хотіли сказа-ати… що поліна ті понаставлювали ми» — каже один із них.
«Хто? — перепитує директор, пильно в них вдивляючись. — А чого ж не призналися ви перше?*