Рафаель Сабатіні
Одіссея капітана Блада
Роман
Переказ з англійської Оксани Донічевої
В. Г. Котляров, ілюстрації, 2013
Розділ 1
Посланець
Бакалавр[1] медицини Пітер Блад запалив люльку і схилився над геранню, що росла на підвіконні його кімнати. Вікно виходило на вулицю Вотер Лейн, що в містечку Бріджвотер.
Блад не помітив, як на протилежному боці вулиці за ним стежать чиїсь суворі докірливі очі. Його цілковито захопили квіти, лише подеколи він відволікався на безкінечний потік люду, що сновигав вузенькою вуличкою. Ось уже вдруге від сьогоднішнього ранку було так людно перед замком — нещодавно герцогський капелан, Фергюсон, зачитав проповідь, що рясніла більше закликами до бунту, аніж до Бога.
Некерований натовп збуджених людей складався переважно з чоловіків із зеленими гілочками на капелюхах і з недоладною зброєю в руках. Щоправда, дехто з них мав мисливські рушниці, а хтось навіть прихопив із собою мечі. Та переважна більшість чоловіків тримала дубці й піки, змайстровані з кіс (загрозливі на вигляд, та зовсім непридатні до бою). Імпровізовані вояки були представниками мирних професій: ткачі, броварі, теслі, ковалі, мулярі, шевці… Бріджвотер і Таунтон зібрали під знамена позашлюбного герцога чи не всіх чоловіків. Для людини, здатної носити зброю, ухилитися від участі в цьому опорі — все одно що визнати себе боягузом або папістом[2]. А втім Пітер Блад — людина, якій не властиве почуття страху — рідко згадував про своє католицьке минуле.
Він не лише був здатен носити зброю, а й професійно володів нею, одначе цього теплого червневого вечора порався коло герані й попихкував люлькою з такою байдужістю, наче навколо геть нічого не відбувалося, час до часу кидаючи услід ентузіастам, охопленим воєнною лихоманкою, слова його улюбленого Горація: «Куди, куди прямуєте, шалені?»
Можливо, зараз ви здогадаєтеся, чому Блад, у жилах якого текла гаряча й відчайдушна кров, що її він успадкував од сомерсетширських бродяг по материній лінії, байдуже поставився до цього фанатичного повстання, чому його бунтівна натура, що відреклася від кар’єри вченого, якою марив його батько, ігнорувала довколишній людський спротив. Зараз ви вже розумієте, як він сприймав людей, що квапилися під так звані знамена свободи, розшиті вихованками пансіонів мадемуазель Блейк та місіс Масґров. Діви розпороли свої шовкові одежі, достоту, як у старовинних баладах, аби пошити знамена для армії Монмута. Слова Горація, які Блад із презирством кидав услід людям, що бігли вулицею, точно відображали його настрій. Усі здавалися йому навіженими дурнями, що поспішали назустріч своїй погибелі.
Річ у тім, що Блад надто багато знав про славнозвісного Монмута і його матір — вродливу смагляву жіночку, — аби повірити в казку про законність претензій герцога на трон англійського короля. Він прочитав безглузду прокламацію, що її порозклеювали по всьому Бріджвотеру, Таунтону та інших містах, у якій писалося: «…по кончині нашої милості Карла II право на престол Англії, Шотландії, Франції та Ірландії з усіма володіннями та прилеглими територіями переходить у спадок уславленому і благородному Джеймсу, герцогу Монмутському, синові і спадкоємцю Карла II».
Від прочитаного він вибухнув реготом, а особливо після того, як йому трапилася на очі ще одна нісенітниця, нібито «герцог Йоркський Яків наказав отруїти покійного короля і захопив престол».
Блад навіть не зміг визначити, яка із цих двох інформацій безглуздіша. Третину свого життя він прожив у Нідерландах. Тридцять шість років тому народився там і Джеймс Скотт, який тепер оголосив себе Милістю Усевишнього королем Англії, Шотландії та інших земель. Блад дуже добре знав його батьків. І Джеймс не лише не був законним сином нині покійного Карла Стюарта, що буцімто таємно повінчався із Люсі Волтер. Сумнівним навіть залишається той факт, що він був позашлюбним сином короля. І що, окрім лиха, могли ще принести країні його фантастичні претензії? Чи можна сподіватися, що країна колись прийме на віру таку нісенітницю? Але ж від імені Монмунта декілька знатних вігів[3] підняли народ.
Блад засміявся і зітхнув. Сміх заглушив зітхання. Він не співчував цьому повстанню, адже мав на те свою, незалежну думку. Життя навчило його завжди мати свою думку. Людина м’якшого характеру з його світоглядом і знаннями, безперечно, зажурилася б, спостерігаючи, як ревні протестанти біжать, мов стадо овечок на заклання.
До місця зборів — замкової площі — цих людей проводжали матері, дружини, доньки й кохані. Вони йшли із твердим переконанням, що зброя у їхніх руках захищатиме право, свободу й віру. Кожен мешканець Бріджвотера знав, що Монмут піде в бій цієї ночі. Герцог мав особисто керувати раптовим нападом на королівську армію під командуванням Февершема. Армія отаборилась біля Седжмура. Блад був майже переконаний, що лорд Февершем знає про наміри свого супротивника. Та хай Блад помилявся, він мав право думати саме так, адже дивно було навіть припустити, щоб головнокомандувач королівської армії не був у курсі всіх справ.
Блад вибив попіл із люльки й відхилився від вікна, щоб його причинити, аж раптом помітив із вікна будинку навпроти ворожі погляди милих сентиментальних сестер Пітт, найпалкіших прихильниць красеня Монмута.
Пітер Блад усміхнувся до цих дівчат, адже приятелював із ними, а одну навіть лікував. Відповіли дівчата холодним презирливим поглядом, що миттю стерло усмішку з обличчя лікаря. Він зрозумів причину ворожості сестер, що зросла із появою Монмута на горизонті. Монмут і справді заморочив голови чи не всім жінкам Бріджвотера. Тож і не дивно, що сестри Пітт засуджували Бладову поведінку, вважаючи, що молодий і здоровий чолов’яга, який знається на військовій справі, міг би посприяти справедливій справі. А він, бачте, у вирішальний день залишився осторонь, мирно попихкує люлькою та ще й порається коло квітів, у той час як усі мужні чоловіки збираються пристати до захисника протестантської церкви й навіть готові життя віддати, аби лишень він посів законний престол.
Якби Бладові довелося обговорювати це питання із сестрами Пітт, він повідав би їм, що чимало встиг побачити на цьому світі, багато сьорбнув лиха, тож нині має намір продовжити свою справу, задля якої ще замолоду здобув знання. Блад міг би сказати, що він лікар, а не солдат; цілитель, а не вбивця. Та наперед знав їхню відповідь: вони б запевняли його, що нині кожен чоловік зобов’язаний тримати в руках зброю. Вони неодмінно тицьнули б його носом на свого племінника Джеремі, моряка за покликанням, шкіпера торговельного судна, який на своє нещастя нещодавно кинув якір у бухті Бріджвотера. Вони сказали б, що Джеремі полишив штурвал корабля і взяв у руки мушкет задля високої справи. Та Блад не належав до людей, які полюбляють сперечатися. Я вже казав, що він був людиною незалежних поглядів, тож зачинив вікно, запнув фіранки і попрямував углиб затишної освітленої свічками кімнати, де його дбайлива хазяйка, місіс Барлоу, уже накривала на стіл. І саме з нею Блад поділився своєю думкою:
— Я втратив прихильність дівчат, що мешкають у будинку навпроти.
Приємний гучний Бладів голос звучав із металевими нотками, які хіба пом’якшив і притлумив ірландський акцент — його не могли викорінити навіть роки поневірянь чужими країнами. Здавалося, в голосі відображався характер цієї людини. То лагідний і чарівливий, коли слід було когось умовити, то жорсткий і командний, коли треба було когось підкорити. Зовнішність Блада заслуговувала на увагу: високий, худорлявий, смаглявий, мов циган. З-під прямих чорних брів дивилися спокійні, але пронизливі очі, навдивовижу сині для такого смаглявого обличчя. Цей погляд і ніс правильної форми гармоніювали з рішуче стиснутими губами. Як і належало людині його професії, він одягався у все чорне, але крій його костюму свідчив про тонкий смак. Усе це було притаманне радше шукачеві пригод, яким він був колись, аніж лікареві, котрим був нині. Його камзол із тонкого камлота[4] був обшитий срібним позументом[5], а манжети сорочки й жабо оздоблені брабантським мереживом. Пишна чорна перука вирізнялась ретельною завивкою, не згірш як у будь-якого вельможі з Вайтхоллу[6].
1
Бакалавр — науковий ступінь у старовинних і деяких сучасних західноєвропейських університетах. — Прим. пер. (
3
Віги — англійська політична партія XVII–XIX ст., попередниця англійської ліберальної партії.