Переднє слово
У середовищі як юристів, так і непрофесіоналів побутують вислови: «Закон, як дишло...», «Була б людина, а стаття знайдеться». Вони з'явилися невипадково, відображають існуючий стан у правозастосуванні, коли при правовій оцінці діянь допускаються натяжки та пересмикування. Внаслідок цього є непоодинокі випадки, коли винні не притягаються до відповідальності, а діяння осіб, котрі не порушували закону, оцінюються як злочинні; однакові діяння отримують різну правову оцінку.
Разом з тим курс на створення правової держави передбачає, що вирішення питань право-застосування має здійснюватися не на підставі суб'єктивних уподобань, політичної доцільності чи інших подібних чинників, а з врахуванням об'єктивно існуючих закономірностей, на основі принципів, які не залежать від обставин конкретної справи, особи, діяння котрої кваліфікуються. І особливої гостроти це набуває у сфері боротьби зі злочинністю.
Встановлення відповідних закономірностей, формулювання принципів застосування кримінального закону взагалі і кваліфікації, зокрема, на перший погляд, не повинно становити особливих труднощів. Адже правозастосуванням людство займається тисячі років, віки нараховує історія теоретичних досліджень у цьому напрямі. Однак більш уважний аналіз свідчить, що рівень розробки відповідних питань явно недостатній, не відповідає існуючим потребам.
У вітчизняній кримінально-правовій науці певна увага приділялася окремим аспектам цієї проблеми, є безперечно здобутки у вирішенні проблем кваліфікації окремих видів злочинів. Слід відзначити монографічні дослідження з проблем кваліфікації злочинів, підготовлені російськими професорами В. М. Кудрявцевим, Б. А. Куріновим, Л. Д. Гаухманом, О. І. Рарогом, українськими вченими Ф. Г. Бурчаком, С. А. Тарарухіним, М. Й. Коржанським. Однак багато питань залишається нерозкритими або гостро дискусійними. До того ж у юридичній літературі висвітлюються лише питання кваліфікації злочинів, а інші аспекти кримінально-правової кваліфікації залишаються поза увагою вчених. Одним з наслідків цього є фактичне збереження неодноразово підданого осуду обвинувального ухилу як при теоретичному дослідженні певних питань, так і у практичній діяльності. Взагалі доводиться констатувати, що у теорії кримінального права, по суті, досі не приділялася увага загальним проблемам методологічного характеру, які стосуються кваліфікації усіх діянь, передбачених кримінальним законом.
Існуючий стан законодавства, практики та розвитку теорії призводить до численних негараздів. Вирішення у теорії окремих питань без попереднього розв'язання загальних неминуче наштовхує на них, призводить до непослідовності та суперечностей у висновках і рекомендаціях. Теорія не завжди здатна запропонувати практиці чіткі й однозначні рекомендації щодо кваліфікації передбачених кримінальним законом діянь.
Прямим наслідком відсутності належних теоретичних підвалин є те, що чинне законодавство, по суті, не містить положень, які регламентували б порядок застосування кримінально-правових норм, у тому числі і питання кваліфікації. Правила кваліфікації (на відміну від правил призначення покарання) на сьогодні не закріплені у законі, існують здебільшого у вигляді звичаїв, що побутують серед практичних працівників, й теоретичних поло-Частина з них відображена у постановах Пленуму Верховного Суду України з питань застосування норм про відповідальність за окремі види злочинів.
Це ускладнює як застосування закону, так і вивчення відповідних питань студентами. Разом з тим важливість вказаних положень обумовлює те, що навчальними планами і програмами підготовки юристів вищої кваліфікації передбачене вивчення відповідних проблем. Положення, які стосуються кримінально-правової кваліфікації, неодмінно входять в систему перепідготовки та підвищення фахового рівня слідчих, прокурорів, суддів. Тому висвітлення зазначених положень має не лише теоретичне, а й безпосереднє практично-прикладне значення.
При цьому логіка аналізу проблем кримінально-правової кваліфікації передбачає, що спочатку слід визначитися з методологічними питаннями, які стосуються поняття кримінально-правової кваліфікації та її видів, з'ясувати те, що виступає підставами кваліфікації у кримінальному праві, встановити принципи, якими слід керуватися у ході кримінально-правової кваліфікації[1]. На цій основі можна спробувати сформулювати найбільш універсальні правила, відповідно до яких належить здійснювати правову оцінку окремих видів злочинних посягань, зокрема, незакінчених посягань, злочинів, вчинених у співучасті, множинності злочинів, а також кваліфікацію передбачених Кримінальним кодексом України (далі — КК) діянь, що не є злочинами, вирішити ряд інших проблем, які стосуються кримінально-правової кваліфікації. Кожна з вказаних проблем заслуговує на глибоке окреме дослідження. У межах даної праці вони, здебільшого, лише окреслені. Тому в її назві і є слово «основи».
1
Відповідні питання вже аналізувалися в публікаціях автора (див., зокрема: Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації. — К.: Атіка, 1999. — 464 с). Нині загальні проблеми теорії кримінально-правової кваліфікації подаються у тому обсязі, що необхідний для забезпечення цілісності викладу матеріалу, основна частина якого присвячена вирішенню не стільки теоретичних, скільки прикладних питань, що постають у ході застосування кримінального закону.