Володимир Антонович
ПАВЛО ТЕТЕРЯ
––––––––––––—
Павло Тетеря з українського шляхетського роду, що поєднав свою долю з козацтвом. За іншими відомостями, Тетеря — переяславський міщанин. Одержав гарну освіту, а за свідченням літописця, був «у науці письмовій вправний і в усяких справах біглий». Військову службу почав козацьким писарем Переяславського полку. 1653 року став Переяславським полковником, а наступного року, разом із генеральним суддею Самійлом Богдановичем та іншими чинами Тетеря після Переяславської «чорної» ради возив до Москви грамоту, де мовилося, що гетьман Богдан Хмельницький з усією Україною добровільно визнає зверхність московського царя. Потім Богдан, майже відчуваючи наближення своєї смерті, скликав усю козацьку старшину, яка мала вибрати наступника, і як на одного із можливих претендентів на булаву вказав на Тетерю. В роки гетьманування Івана Виговського та Юрія Хмельниченка Тетеря належав до тієї старшини, яка обстоювала залежність України від Речі Посполитої. В листуванні польських вельмож ім’я Виговського й Тетері згадуються постійно разом. Отже, Тетеря був одним із найактивніших помічників Виговського у проведенні його політики. Він учасник першого посольства до царя, яке повідомило, що Виговського вибрано гетьманом. 1658 року Тетеря від імені гетьмана веде переговори, з польським послом Станіславом Бенєвським про спілку України з Польщею. Він підписує в Межиріччі угоду, яка містить умови взаємин двох держав, укладених згодом у Гадячі. Цього ж року Тетерю відправлено послом до Москви, звідки він привіз грамоту немилості за те, що Виговський побив запорозьких послів, які їздили з доносом цареві на нього. Восени, під зиму 1660 року Тетеря за наполяганням Бенєвського отримав чин Генерального писаря й радився з ним, як можна знищити Гадяцьку угоду.
В лютому 1662 року Тетерю згадують в актах із польським чином стольника Полоцького, який отримав від сенату інструкцію щодо переговорів од імені короля з ханом та запорозьким гетьманом.
Відчуваючи сильне невдоволення народу, Юрась Хмельїіиченко прислухався нарешті до напучувань близьких порадників, головним чином, родича Павла Тетері, одруженого на його сестрі Олені, вдові Данила Виговського; й на початку жовтня поклав булаву й постригся в ченці, призначивши Тетерю наказним гетьманом. За кілька днів Тетеря скликав на раду в Чигирині правобережну старшину й чернь, де його обрали гетьманом, з тим, що Україна й Запорозьке Військо й надалі визнаватимуть залежність од Польської корони. Тетерю вибрано не одностайно. Прибічники Росії не схвалювали його кандидатуру. Одразу ж після виборів Тетеря відкрито перейшов на бік Речі Посполитої. Збереглося кілька його листів до польського короля, в яких він просить надіслати йому в поміч коронні війська, щоб спільно з ними вигнати орду й приєднати також і Лівобережну Україну до Польщі.
Тетері довелося вступити в боротьбу з лівобережним гетьманом Якимом Сомком, а потім і з його наступником Іваном Брюховецьким, які намагалися об’єднати своєю булавою обидва береги Дніпра під зверхністю Росії.
Запорожці, довідавшись, що гетьманом стає Тетеря, і знаючи, що він прибічник Польщі, за козацьким звичаєм од усього коша пишуть листа, де визнають його гетьманом, але висловлюють і своє ставлення до нього. Вони радять Тетері розірвати спілку з поляками і застерігають, що інакше з ним учинять так, як вони мали намір зробити з Юрієм Хмельниченком. Із листа видно, що до попередніх побоювань запорожців щодо запровадження шляхетських порядків на Україні, додався ще й страх перед відновленням унії. Але Тетеря знехтував це застереження, що відбивало настрої народу. Підтримуючи невдоволених, запорожці повстають проти Тетері. Першим, у травні 1663 року, виступив Паволоцький полковник Іван Попович. Він зв’язався з російським воєводою у Києві й почав ображати та виганяти шляхту з території свого полку. За це Тетеря хотів скарати його на горло. Попович став шукати захисту в козацької старшини, в митрополита та Гедеона Хмельницького, обіцяючи облишити шаблю, взяти до рук хреста, аби тільки лишитися живим. Тетеря прислухався до заступників, змилостивився, і Попович справді пішов у священики. Але не минуло й року, як Попович, бачачи, «які кривди чинять ляхи й жиди священикам і взагалі православним», скинув рясу і зодяг знову полковницький жупан. Він відновив зв’язки з російським воєводою у Києві та пообіцяв схилити на свій бік козаків і знову привести Правобережну Україну в підлеглість російському цареві. Отримавши від воєводи грамоту, Попович почав готувати повстання проти Тетері. Насамперед він зв’язався з Якимом Сомком і прибув до Паволочі. Тут він винищив усю шляхту, яка повернулась у свої маєтки на Україні і сподівалась на захист Тетері, а також не пошкодував євреїв і багатих міщан. Очевидно, в повстанні взяли участь найширші верстви простого люду. Зі всіх боків почав гуртуватися навколо Поповича «чорний народ». Він створював озброєні загони, які з Паволочі розходилися в усі кінці краю, грабували та вбивали купців й інших. З’єднавшись із Сомком, Попович провів із поляками ряд битв і щоразу перемагав. У цей час на допомогу полякам підоспіла частина козацької старшини — полковники, сотники, що присягали на вірність королеві й Речі Посполитій. Спільними силами вони облягли в Паволочі Поповича разом із його загоном, який налічував до 1000 чоловік. Не бажаючи бачити місто опустошеним, він добровільно вийшов з нього разом із п’ятнадцятьма своїми товаришами й віддався до рук Тетері. Решта повсталих просили пощади — у них відібрали коней, зброю, майно, побили киями та обухами й пустили на волю. За словами літописця, «живих випустили, даруючи їм здоров’я».
15 червня цього ж року Івана Поповича страчено. Його смерть приглушила полум’я повстання. Літописець описує деталі страти Поповича: 15 червня цього попа засуджено до такої смерті: спочатку розпеченою цеглою або каменем зітерти «гуменце», що й було вчинено; тоді Поповича віддали до рук ката, який його терзав. Гетьман Тетеря нікого не допускав до підсудного. Він наказав катові прикласти йому до ребер розпечене залізо, потім звелів і катові одійти. Взявши папір і чорнило, сам допитував: хто його підмовляв до повстання, чи, може, сам його задумав, і кого з полковників або сотників він міг би назвати як своїх співучасників. Кат кілька разів мучив свою жертву й після кожного разу відходив од нього, а Тетеря допитував у четверо очей, і насамкінець звелів відтяти жертві руки й ноги, а тулуб кілька годин лежав на майдані, аж доки не спалили.
Водночас із Поповичем загинув і його спільник Яким Сомко, страчений своїм суперником Іваном Брюховецьким, що став гетьманам з допомогою російського воєводи на лівому боці Дніпра. Брюховецький хотів одібрати у Тетері Чигиринське гетьманство. Він прилаштувався до походу і вже досяг Кременчука, але тут довідався про виступ польського короля Яна Казимира на Україну й поспіхом відійшов до Гадячого, щоб тримати оборону.