– Але ж подарунки не дарують, та й бачила Одарка тебе в цій хустці.
– Авжеж, бачила, а ти їй скажеш, що передумав! Я вже наносилась, накрасувалась, а Одарці і подарунок твій буде дорогий, і пам’ять!
Вже посутеніло за вікнами, можна б і рушати, а Мартоха в’ється біля мене, мов ластівка, і щебече ластів’їною музикою:
– Ти ж дивися, Хомонько, шануйся, щоб мені Дармограїха за таку позичку не колола очей! Щоб не казала, що тобі аби день переднювати, а ніч переночувати. Не ховайся від роботи, як собака від мух. Не будь отим ледащом, яке тільки свята пильнує. Не крутися перед Одаркою, як голий на їжаку. Ти, чоловіче мій дорогий, хоч і дурносміх-насмішник, але шануйся: тобі смішки, а Дармограїсі нітрішки!
– Мартохо, не вчи вченого, бо...
– Вислухай, не перебивай, бо жінка добра хоче і тобі, й собі! –сокоріла й цокотіла Мартоха, в’ючись навкруг мене, як чорт біля купини. – Не будь марнотратом, бо хто шага не береже, той не варт і копійки. Не будь отим недбайливцем, який сіяв гречку, а вродив мак. Не будь упертюхом, що впирається, мов кілок у тин.
– Мартохо, знов за рибу гроші...
– Помовч! Я, може, Одарці добра зичу. А як піде поговір по Яблунівці, то поговору не бійся, і я, Хомонько, не боятимусь. Знай: що боязливому по вуха – те сміливому по коліна.
Я вже мусив мовчати, як риба під крижиною, а Мартоха ж гула, як чотири вітри в лісі. Хай уже насипле із порожнього в пусте, коли має стільки охоти, бо такого язика на припоні не вдержиш, такого язика якби витягнути з рота й на землі простелити, лягла б дорога від Яблунівки до Сухолужжя, а то й далі. Нарозказувавши міх, торбу та три оберемки, Мартоха, нарешті, мовила:
– Дай же хай тебе поцілую на прощання.
Либонь, ніколи навіть у дівоцтві губи її не були такі солодкі, як отоді, коли я, позичений, мусив іти до Одарки Дармограїха І ніколи, здається, її руки так палко не пригортали мене. Справедливо в Яблунівці казали і кажуть: гонить дівка парубка, а сама від нього не йде.
– Грибок ти мій маслючок, дай хоч поплачу на твоєму плечі, бо я без тебе осиротію, хата пусткою стане. Ой, як ти мені тепер будеш снитись, Хомонько, коли я солов’їним сном спатиму! А я вже тобі снитимусь, ой, як снитимусь!
Сльози в Мартохи котились, мов горох, великі, й пекли мої груди, як приски розпеченого лою. І сам я в ту мить відчув, яка вона дорога, ця Мартоха клята, що, може, для когось – мов повітка, а для мене – наче квітка. Якби не ота порідна телиця, за яку умовлено, то, може, й відмовився б позичатись.
VIII. І НА МУДРОМУ ДІДЬКО НА ЛИСУ ГОРУ ЇЗДИТЬ
Спомин про обіцяну телицю того вечора вдарив, як грім із ясного неба! А чи не станеться так: дасть Одарка Дармограїха, аби доніс, а потім дожене – і ще дасть? Дістав я тоді пляшку слив’янки з кишені, поставив на миснику, хустку поклав на стіл, а сам, наче куль соломи, звалився на ослін і мовив, наче камінь у криницю кинув:
– Не піду зараз, Мартохо!
– Як то не підеш? – здивувалась, як сич на сову, моя жінка. – Ще ніколи так не було, щоб я комусь та не позичила. Моя обіцянка – не цяцянка!
А я сиджу на лаві, мов чиряк на носі, і своєї правлю:
– Аби не прогадала, дивись!
– Не прогадаю! – гойднулась переді мною шовком шовковим.
– Прогадаєш! – давлю, мов мороз бабу.
– А телиця! – нагадала Мартоха.
– Отож – бо й воно, що телиця! – киваю головою, наче кобила в спасівку. – Може, спершу телицю слід узяти, вп’ясти в своєму хлівці, а тоді вже мені йти до Одарки і вживатись у її хаті? Дивись, Мартохо, аби не повернулось так, що ні телиці, ні мене! Знаєш добре, що тільки муха не боїться обуха.
– Не на брехні світ стоїть, а на трьох китах, і все ж... – Моя Мартоха пригасла на лиці, мов полум’я свічки, на яку дмухнув вітер. – Правду кажеш, що може дідько лисий дістатись мені, коли поспіхом, коли без глузду. То ж не хто-небудь, а Одарка Дармограїха, ловкачка та пройдисвітка, її і в ступі товкачем не влучиш.
– Хоч вона пройшла крізь сито й решето, – докидаю, – але ж і нам, Мартохо, треба крутитись так, щоб нас і в окропі не зловили.
– Бо хіба Одарка не така, що церква горітиме, а вона руки грітиме?
– З чорта спритна та в’юнка, доскоцька та слизька, вона як захоче, то й з вареної крашанки висидить курча. Аби нам, Мартохо, не пошитись у дурні.
– Тільки так: спершу телицю, а тоді вже ти йдеш на позичку.
– Бач, могла нас підвести під монастир, а хто був би винуватий?
– Хіба, Хомонько, чужу душу вгадаєш? Чужа душа – мов темний погріб. – І схаменулася, знову заграла обличчям, наче ластівка крильми в сонячному промінні. – І чого ото, чоловіче, сидиш у небіжчицькому вбранні? Скидай лахи та будь хазяїном, як удома!