Выбрать главу

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

Упорядник Л. П. Забродська

Художник О. І. Дмитрієв

ПОДОРОЖІ

Андрій Дмитрук

ДИВО НА ЛОТОСІ[1]

Дозвільні роздуми туриста

Передчуття почались іще в Москві, під час інструктажу в Спілці кінематографістів, де було зібрано групу з тридцяти двох чоловік — тих, хто мав намір їхати в “спецтурподорожування” країнами Південної Азії. (Спеціалізований туризм від нашої творчої спілки повинен включати й ознайомлення із зарубіжною кіноіндустрією — проте в одних країнах це робиться, а в інших, хвалити Бога, ні.) Інструктаж був довгий і нудний, з нього мені запам’яталися три головні пункти: не купувати напоїв та наїдків у вуличних рознощиків, не тягти зразу багато страв зі “шведського столу” — краще підійти до нього зайвий раз, дбати про моральне обличчя радянського громадянина… А втім, я не так слухав, як розглядав своїх майбутніх супутників по мандрівці на край світу. Москва, Ленінград, Грузія, Вірменія, Прибалтика; киян двоє — я і композитор, який пише музику для кіно (імен я тут називати не буду). Одразу видалось мені (ось і передчуття!), що з декотрими членами групи, особливо москвичами, будуть ускладнення. Така вже довкруг цих людей стояла аура… точніше, відсутність її, як довкруг ожилих мерців — зомбі: морально спустошені, нервово виснажені, цинічні, злостиві створіння. Власне, я давно вже, на зразок одного з героїв Селінджера, розподілив усіх людей, що оточують мене, на живих та зомбі. Селінджер мав рацію. Зомбі може мати гарний вигляд, усміхатися, вести справи, віддаватись плотським любощам — усередині в нього чорно й порожньо, як у будинку, Що вигорів.

Керівник групи здавався живим: такий собі бонвіван під шістдесят, випещений добродушний режисер посередніх здібностей. Я зрозумів, що з ним можна буде зварити кашу — і теж не помилився…

Наступного дня, а точніше вже вночі, ми завантажились у черево аеробуса Іл-88. Либонь, я назвав би його аеротеплоходом — неначе концертний зал. Перш ніж сідати, в барі, де можна було витратити останні радянські карбованці, я прийняв добрячу дозу коньяку, — і все ж ніч у позітрі перебув погано, так і не заснув як слід…

Світанок на борту літака перетворився на справжнє, не вигадане диво. Я побачив зверху гори Північної Індії. Спочатку крізь густу синяву проступали білі хребти, далі їхні схили почали набувати теплих кольорів, а по вершинах ніби хтось пензлем пройшовся, залишаючи жовтогарячі мазки.

Коли Іл-86 завершував коло над безкраїм, пласким Делі, я думав про те, що десь у цих краях лежить рівнина Курукшетра, де відбулися головні бойовища героїв епосу “Махабхарата”. Та уявити її не вдавалось… Око відзначило над вулицями дивну витягнуту вгору світлу споруду. Палац спорту, чи що?..

В аеропорт ми дісталися в суботу, третього грудня 1988 року. Стояла гарна тепла погода, наче у вересні — градусів шістнадцять. Просто не вірилось, що в Москві пронизливий холод.

Перше враження було віщим, воно визначило весь перебіг подальших подій. Представник туристської фірми Ті-сі-ай, який зустрічав нас, почепив нам на шиї традиційні гірлянди квітів. Я багато разів спостерігав цей чудовий звичай по телебаченню, але не сподівався, що гостеві підносять зрізані й нанизані на волосінь голівки чорнобривців, дуже схожих на наші, українські! Майнула крамольна думка: деякі науковці вважають, що арії, предки нинішніх індійців, мали прабатьківщину в південнім Подніпров’ї — чи не звідти бозна-коли занесені в Індостан ці скромні квіти?..

Сама ж столиця великої держави справляла враження просте і сильне: ми потрапили в неосяжно величезний циганський табір! Недарма багато хто з антропологів та етнографів переконані в тому, що цигани за походженням з Індії, звідки їхніх предків, мандрівних танцюристів та скоморохів, якийсь владар вигнав геть півтори тисячі років тому… Хоч би де з’явилась біла людина, її вмить оточують галасливі, настирливі, як ґедзі, цілком циганської подоби гендлярі, у віці від патріаршого до дитячого, і тицяють під ніс різноманітний дріб’язок— сумнівні коштовності, віяла з павиного пір’я, альбомчики з наївною порнографією “храму кохання” в Кхаджурахо… Найбільш ходове слово — “чейндж”, обмін. А найбільш ходова обмінна “валюта” у гендлі з радянськими туристами — це наше мило (“Мило! мило!” — вигукують циганчата ще здаля), дешеві парфуми й одеколони, сигарети та спиртні напої. Особливо високо цінується шампанське. За дві-три пляшки можна виміняти шкіряне пальто. Ходили чутки, що шампанське для місцевих умільців дорожче за все інше, бо з товстого зеленого скла виходять найкращі “циганські” смарагди, які нам частенько й збуваються. І досі не знаю, чи правда це. А втім, про коштовне каміння Індії слід говорити окремо.

Ювелірні крамниці, котрі тут є в кожному готелі, нагадують казки “Тисячі й однієї ночі”. Зазвичай десь у кутку сидить поважний сивобородий купець, як сидів його пращур за часів Чандрагупти. Покупця обслуговують молоді, привітні продавці, часто сини хазяїна. Старий втручається лише тоді, коли виникає якесь непорозуміння, — втручається чемно, але твердо… Під склом вітрини в квадратних гніздах навалом лежать сапфіри, рубіни, діаманти, перли… Уподобаний тобою камінь підхоплять щипчиками, покладуть на найточніші терези, урівноважать крихітними важками. Він твій! І заплатиш ти за нього вдесятеро, у сто разів менше, ніж заплатив би у будь-якій країні світу. Голконда, одвічний подих східних легенд… Циганчата крутять у повітрі низки намист із гранату, сердоліку, агату, тигрового ока. Все це взагалі дешевина, можна сторгуватись за пачку “Космосу”. Але остерігайсь підробки!

У Делі нас оселили в старому розкішному готелі англійської побудови “Ашок”: архітектура стилізована під палац махараджі, біля входу — швейцар, височезний красень з вусами, в чалмі й мундирі з позументом; він нічого не робить, лише вклоняється тим, хто входить, рукою в білій рукавичці вказує місце водіям та ласкаво дозволяє туристам сфотографуватися поряд із ним на пам’ять. Тягають валізи та прислугозуються скромні “бої”… Номери розкішні: цінні породи дерева, мармуровий умивальник, але вода подається з перебоями; гарна мідна ручка на вікні, коли я вхопився за неї, відвалилась.

Чимось щемливо рідним війнуло і від бундючного швейцара, і від спадщини колонізаторів, яку індійці неспроможні утримувати як належить. Показуха разом з нехлюйством та втратою навичок чесної праці… Звідки це тут?

Делі, як я збагнув з автобусних екскурсій, менш за все індуське місто, скоріш середньоазіатське, на зразок якого-небудь узбецького Чирчика, що надзвичайно розрісся. Саме провінційне східне містечко, — не Ташкент, не Ашхабад! — що якимсь незбагненним чином вміщає в собі вісім мільйонів чоловік. Поганенькі одно-двоповерхові будинки з дувалами, занедбані вулиці, де ходять до вітру під паркан, незграбно намальовані вивіски та реклами, мішанина передвиборних написів (часто трапляється серп і молот), рипучі муніципальні автобуси, непоказні автомобілі — здебільшого куці англо-індійські “амбасадори”… Багато жовто-чорних таксі з лічильником іззовні; моторикши — невигадливий бідняцький винахід — припасована до мотоцикла кабіна на три-чотири пасажири. Є, звичайно, й небосяги, та вони не утворюють компактного, сучасного ядра. Парадний лише урядовий центр: широчезний Раджпатх, Князівський шлях із сорокаметровою аркою “Брами Індії”, що веде до похмурого і величного президентського палацу (будували, звісно, англійці для свого віце-короля). І повсюди — тільки-но вийди з автобуса — налітає орда гендлярів непотрібними сувенірами, дітей-жебраків, тягнуться старці з усохлими руками чи ногами, прокажені…

Жебраки отруїли моє перебування в Індії, їх страшенно багато, вони нестерпно трагічні. Величезна кількість калік пояснюється одвічною, в багатьох поколіннях, нестачею харчового білка. Щоб не роздавати рупії, яких і без того мізерна кількість, ми крали в ресторані “Ашока” пакетики з цукром для чаю й тицяли їх матерям із немовлятами — хоча б декотрим… Один із членів нашої групи, відомий поет-пісняр, старий потворний зомбі, котрий то напоказ читав Біблію, то розводився про природний добір — вимирання “зайвих” людей і народів, в’їдливо сказав: “Одразу видно більшовиків — у чужій країні займаються перерозподілом благ!..” Але я не міг інакше. Тим паче що серед жебрачок, які тягли на руках і за собою по троє й більше дітей, то тут, то там несподівано зблисне обличчя міфічної арійської краси, витончене й довершене; промайне гнучка бездоганна постать апсари… Місцеві кінозірки, у товаристві яких на вечірці в Мадрасі я нажлуктився джину, і нігтя їхнього не варті — гладкі, під шаром косметики, пообвішувані золотом тітки.

вернуться

1

© Андрій Дмитрук, 1991