Читать онлайн "Привіт, Синичко!" автора Стельмах Ярослав Михайлович - RuLit - Страница 1

 
...
 
     


1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 « »

Выбрать главу
Загрузка...

                                                         Стельмах Ярослав

                                                        ПРИВІТ,  СИНИЧКО !

                                                         П'єса на дві частини

ДІЙОВІ ОСОБИ

   Мама.

   Тато.

   Сергій, син

   О л я       — учні десятого класу.

   В і т ь к а

   Бабуся.

   Клавдія Миколаївна — директор школи.

А також:

   Голоси учнів.

   Голос Ніни Платонівни, класного керівника Сергія.

Наші дні.

                                                               ДІЯ ПЕРША

Вітальня майже нової квартири. Праворуч — стінка. Ліворуч, коло дивана, — довгий низенький столик, що тепер у багатьох сім'ях править і за стіл обідній, не кажучи вже про чайний. Два крісла

Не обійтись без телевізора. Само собою, торшер. Ліворуч — двері у кімнату батьків, прямо — двері у кімнату Сергія, двері праворуч ведуть до передпокою, кухні і т. д.

З кімнати Сергія линуть по квартирі звуки біту. На те й магнітофон.

На дивані Бабуся читає газету. Д

звонить телефон.

Бабуся (бере трубку). Алло! Здрас... Удома. Зараз. (Оскільки слабкий закличний звук її крізь звукові хвилі все одно не проб'ється, підводиться й прочиняє двері в кімнату онука, відпрацьованими жестами показує — його до телефону.)

Магнітофон одразу вмовкає.

З кімнати вибігає Сергій, хапає трубку.

Сергій. Алло! (Пауза.) Ага. (Задоволений почутим або й просто радий голосу співрозмовника. Але будемо більш точними — співрозмовниці.) Зараз? Так. Де? Гаразд. Звичайно, буду. (Обертається до Бабусі спиною, цмокає губами коло самої мембрани, надсилаючи телефонний поцілунок. У відповідь, певно, чує те саме, бо знов усміхається.) Все. Біжу. Щасливо! (Кидається до своєї кімнати.)

З дверей праворуч з'являється Мама. На ній фартух.

Мама. Уже біжиш?

Сергій (вільно й розкуто). Звідки ти знаєш?

Мама. Ну, раз музику вимкнув, значить уже біжиш. Уроки на завтра зробив?

С е р г і й. Ну ма-ам...

Мама. Цілісінький же день магнітофон не вгавав.

С е р г і й. Ну ма-ам...

Мама. Поїси?

С е р г і й. Ні, я не голодний. Мам, дай карбованця. На кіно

Мама. Держи. (Дістає із сумочки.)

Сергій. Дякую. (Цілує матір.)

Мама. Хоч пізно не приходь. Ключ узяв?

Сергій. Ага. (Заходить до своєї кімнати. Тут таки виходить у вітальню.)

Мама повертається на кухню. 3 дверей ліворуч з'являється Тато.

Тато. Що, йдеш?

Сергій. Ага.

Т а т о. А уроки?

Сергій. Ну та-ат...

Тато. Що? Що «та-ат»? Цілий день музика не вмовкала!

Сергій. Нам на завтра мало зовсім.

Тато махає рукою і прямує знов до своєї кімнати, тим паче, що фінал розмови був йому відомий з самого початку. Незважаючи на давні і, як здається Татові, принципові розбіжності у поглядах стосовно навчання, він із своїм дитям теж у контакті, скажемо більше: батько навіть пишається сином, вважаючи, що син у сім'ї, а надто єдиний, — це вже говорить само за себе. Проте останнє не перешкоджає Татові починати довгі суперечки на тему виховання. Справедливості ради зазначимо, що гору завжди бере Мама.

С е р г і й. О, тату, дай карбованця. На кіно.

Тато (дістає з кишені). Тримай. (Підкидає в повітря металевий карбованець.)

Сергій (ловить гроші). Щасливо, тат!

Тато (вже із своєї кімнати). Та приходь додому, як усі нормальні люди, а не серед ночі.

Двері за ним зачиняються.

Бабуся (посміхається). Що, й з мене карбованця?

Чи варто й говорити про стосунки Бабусі й Сергія.

Сергій. Не, поки вистачить. У мене ще твій учорашній зберігся. Ну, бувай, ба!

Бабуся. Привіт! (По-молодецьки робить ручкою.)

Сергій вибігає. Грюкають за ним вхідні двері. Одразу, мов за командою, у вітальню заходять батьки. Мама витирає руки рушником. Тато на ходу знімає окуляри.

Тато. Пішов?

Б а б у с я. Як бачиш.

Мама. Хтось йому подзвонив. Оля, мабуть. Чи Вітька.

Тато. Знову! Коли він уроки вчить — не доберу.

Бабуся. Встигне ще і навчитись, і напрацюватись.

Т а т о (до Бабусі). Твоя позиція мені давно відома. Що б він не зробив — усе добре.

Бабуся. Ну, так уже!.. Але от цікаво — як швидко батьки забувають свої молоді роки. Ти, пригадую, теж над книжками занадто не засиджувався.

Тато. Порівняла! Я в його роки про шматок хліба для сім'ї думав.

Бабуся (сумно). Так, це правда... Однак міг би бути й терпимішим до сина.

Т а т о. Ти ще скажи, що я взагалі тиран, тримаю його в шорах, шмагаю канчуком...

Бабуся. Ну-ну-ну, Колю! Чого це ти?

Тато. Просто не можу дивитись, коли хтось байдикує. Я в його роки...

М а м а. Ну навіщо порівнювати? Ми всі знаємо, що ти робив у його роки, але ж ті роки і ті часи давно минули. На щастя. Чим тільки не можемо ми дорікнути своїм дітям! І живеться їм легше, і веселіше, і безтурботніше... І чудово! Адже так і має бути. І твій батько теж, певно, не завжди був тобою задоволений.

Тато. Мій батько був задоволений мною завжди, тому що мені було п'ять років, коли він пішов на війну.

Бабуся (задумчиво). Та-ак...

Мама. Ну, пробач, Микольцю. (Підходить до нього, обіймає.) Але якби він був живий, певно, не завжди мав би від тебе самі тільки радощі.

Т а т о. У кожному разі, свої обов'язки перед матір'ю, перед сестрами і сім'єю я завжди виконував свято.

М а м а. І він іще виконає.

Т а т о. А в нього поки що тільки один обов'язок — учишся, але я не помічаю великого запалу.

Мама. Тебе послухай — можна подумати, що син у нас найостанніший двієчник.

Бабуся. От-от.

М а м а. А між тим він один із кращих учнів у класі.

Тато. Але ж може бути кращим. Йому це нічого не варто. Він — здібна людина. Усі його хороші оцінки — це те, що він слухає на уроках. Удома він в книжку і не зазирне.

М а м а. От і добре. Ти хочеш, щоб він з ранку до ночі зубрив? Як у якійсь царській гімназії.

Т а т о. Ти мені ще аполітичність приший. Упадання перед царським режимом.

Мама (сміється). Просто ти в нас дійсно трошки старорежи-имненький. Ну трішечки-трішечки. Ну крапельку-крапельку не сучаасненький. (Обіймає його.) Ну погодься.

Тато. Гаразд. Я не зовсім сучасний, тому що мені не байдуже, що виросте з мого сина. І я не збираюся стати схожим на батьків, котрим плювати на те, що роблять їхні діти. Так, вони зараз аж надто самостійні — чинять що хочуть, роз'їжджають на чиїхось машинах, ходять у бари і в кабаки, тобто ресторани, вештаються десь ночами, а сучасні батьки споглядають усе це із замилуванням. Але це не заважас їм жахатись, коли діти перетворюються на дармоїдів і покидьків.

Мама (піддражнюючи його). Та-та-та-та-та-та-та.

Т а т о. І покинь розмовляти зі мною, як із дитиною.

Мама. Ніхто з тобою так і не розмовляє. Просто ти чомусь не в настрої...

Т а т о. Я якраз у настрої. У мене чудовий, прекрасний, незрівнянний настрій, але, коли я замислююсь над тим, у що виллються Сергію його лінощі, його змарнований час, мене проймас жах.

Мама (жартома). Бр-р-р-р!

Т а т о. Ні, з тобою неможливо розмовляти. Ви всі настроєні проти мене.

Бабуся. Змова в імператорському палаці.

Тато. Так, змова. Камарилья. Мафія. Ви всі мрієте про той день, коли я перестану втручатись у сімейні справи і кожен буде робити, що йому тільки заманеться.

Б а б у с я. І що ж, по-твоєму, робитиму я?

Т а т о. Я не знаю, що робитимеш ти, але тс, що він (показує на кімнату Сергія) не робитиме нічого — я не сумніваюсь. Як і тепер. А ти його знову захищатимеш.

Б а б у с я. То що ж тоді зміниться?

Тато (спантеличено). Так... Справді.

     

 

2011 - 2018