Увечері прийшов сусід — і я, побачивши його у хвіртці, забула усі свої сумніви щодо його базарної перспективи, вилетіла назустріч. Чому для мене його обійми важливіші за його прагматизм? Що з цього приводу сказав би мій колишній хлопець, зациклений на психології?
За маминої присутності я могла собі дозволити запросити сусіда до своєї кімнати і просидіти там з ним до полуночі. Ми майже не розмовляли. Сиділи на дивані і цілувалися. Можливо, саме така ситуація посприяла одруженню того данця з українкою — мова поцілунків важливіша за мову як таку?!
Під ранок заграла мамина мобілка, і вона кілька хвилин впівголоса розмовляла з кимось по-англійськи. Я не чула слів, але інтонація була м’яка і ніжна. Так не спілкуються з роботодавцями. Значить, мама теж сховала якийсь скелет у шафі?
Три дні маминого перебування перетворилися на суцільне свято, бо можна було в будь-яку мить підійти до неї, пригорнутися, понюхати її легке попелясте волосся і спитати, як у дитинстві: «Мамо, ти мене лю…?» «Лю…» — відповідала мама.
Коли вона почала збиратися в дорогу, я помітила, що цього разу ніби навіть радіє… Ну, радіє — не радіє, але якось по-інакшому рухається з кімнати в кімнату. «Тобі що — не сумно нас із бабусею покидати?» — спиталася я. «Та скільки ж можна сумувати! Пора звикнути до того, що доводиться жити далеко. І потім — це ж добре, що я там маю роботу! Знаєш, скільки жінок хотіло б опинитися на моєму місці? Та їм не стане сміливості ризикнути!» — бадьоро відповіла мама. «Знаю, що заздрять. Наприклад, наша кєра… Але якщо всі виїдуть…» — почала заперечувати я. «Всі не виїдуть! — в маминому голосі вчувалася безапеляційність, — більшість зостанеться.» «А ти не хочеш приєднатися до більшості?» «Ні за які гроші!» — твердо відповіла мама. І правда на її боці. Як правда і на боці кєри: хто ж учитиме дітей, якщо педагоги панькатимуть старих примхливих баб по греціях та італіях?
Наш спосіб ніжного спілкування бабуся називала «цвіріньканням» або «пташиним щебетом» — залежно від настрою. Коли чогось сердилася, то казала: «Хіба обов’язково так цвірінькати? Не можна по-людськи сказати ласкаві слова?» «По-людськи — примітивно! Ніякої загадковості!» — оборонялася я. Хоча яка там загадковість у перших звуках — лю?! Цю гру ми затіяли давно. Коли я лишень навчилася вимовляти слова. Бувало, йдемо вулицею до автобусної зупинки, щоб зустріти тата з роботи, і я, тримаючи маму за руку, питаюся: «Мамо, ти мене лю…?» А коли виходив з автобуса тато, я бігла йому назустріч із тим самим питанням. «Лю…!» — сміявся тато і підхоплював мене на плечі… Мені й зараз здається, що якби ми отак з мамою вийшли назустріч татові, то він би до нас повернувся. Тоді б ми усі разом мешкали в нашому старому домі і ніхто б нікуди не їхав.
Як не хочеться цього разу думати про мамин від’їзд…
Листопад — грудень
У школі в мене завал — я не написала контрольної з математики і двічі не відповіла біля дошки. В табелі світить «п’ятірка». З дванадцяти балів. Та я не сумую, бо, виявляється, навіть один бал — це позитивна оцінка. Так вирішили у міністерстві, щоб не травмувати цнотливої школярської душі, за що я особисто дуже вдячна. Мені, в принципі, й такої оцінки досить, бо ж я не збираюся складати математику на вступних іспитах, але, як каже бідна моя кєра, тягну весь клас. Та нікуди я його не тягну!
Подруга, яка ніколи особливо не виявляла зацікавлення до науки, раптом «узялася за розум» і почала зубарити хімію, щоб поступити в медколедж. Вічна відмінниця рівномірними кроками йде до медалі, щоб складати один-єдиний іспит. Правда, не каже куди. Мій колишній хлопець бігає в Малу академію наук і пише реферати, опираючись на дідуся Фройда. І лиш мені хочеться одного — постаршати рівно на один рік, але миттєво, щоб не чекати кінця навчання в школі.
Після маминого від’їзду (бабуся цього разу так плакала, ніби знає щось більше, ніж я) кілька днів мені здавалося, що вона поруч, у сусідній кімнаті, бо лишився її запах на подушці, на рушниках, на піжамі. Ми не поспішали кидати білизну в пральку. Аж коли вона зателефонувала, що доїхала без пригод і в неї все гаразд, тоді прийшло усвідомлення, що ми знову лишилися удвох з бабусею, якщо не брати до уваги нашого пса.
Поступово осінь перейшла в зиму. Сусід влаштувався на роботу — по суботах підміняв ветеринара на ринку, так що бачилися ми тепер в неділю з обіду. Скуштували усіх можливих розваг, і мені часом хотілося просто посидіти на дивані в моїй кімнаті.. Бо в понеділок не могла розплющити очей. Кєра вважає, що я гуляю, тобто втратила будь-який сором. І мені, якщо чесно, інколи хотілося підтвердити її припущення. Я б навіть це зробила, якби не бабуся. Вона лиш раз мені сказала: «Я тобі дозволяю все, бо сподіваюся, що ти мудра. Скалічиш себе як жінку, — я цього не переживу». Мені ж хочеться, щоб бабуся жила довго, щоб не хапалася за серце, не міряла тиск по кілька разів на день, як це буває після маминого від’їзду.
Мій колишній хлопець, зациклений на психології, все ще намагався зі мною вияснити стосунки, але я уникала тих розмов, бо ж стосунків якраз і не було. Ну, ходили в кіно, танцювали на шкільних дискарях, та й усе. Та він затявся. Хоче, бачте, розповісти мені, що зі мною твориться. Причепився, як реп’ях! Нарешті я погодилася, і ми пішли на морозиво в наш супермаркет. Бідний хлопчик! Він так заїкався, коли пояснював, що мої почуття до сусіда — «це своєрідний пошук батьківської опіки», яку я, бачте, втратила в дитячому віці. «Я нічого не втратила! Мій тато від мене не відмовився, а те, що вони розлучилися з мамою…» Він не дав мені доказати до кінця: «Ти помиляєшся! Це все на підсвідомості! Ти не любиш його!» Ну, це вже занадто! Чому ж тоді у мене паморочиться в голові від одного лише звуку його голосу? І мені плювати на те, що він по суботах ходить між торговими рядами і перевіряє дозволи на продаж м’яса! І ми ні разу з ним не сварилися!
…Ми таки посварилися — майже «на все життя». Бо він не захотів узяти мене із собою на день народження до свого товариша. Міг би вигадати якусь причину… Сказати, що застудився, тому ми нікуди не підемо. А він, не ховаючи погляду, повідомив: у неділю йде на забаву у гуртожиток. Я ж, бачте, ще мала до таких п’янок. Ну, звісно, він там буде обійматися із своїми однокурсницями, які гронами вішатимуться йому шию! Я щось таке приблизно й сказонула. Сусід зареготав: «А ти мене вже привласнила?» Мені нічого не лишалося, як ображено пирхнути і без прощального ритуалу виштовхати його за двері. Добре, що бабуся в той час дрімала у своїй кімнаті і не була свідком моєї стриманої люті.
Увечері, коли ми з нею сиділи за університетськими тестами, обклавшись з усіх боків стосами книг, вона помітила мою неуважність: «Ти не думаєш над питаннями! Щось не так?»«Бабусю, — схитрувала я, — хіба можна вважати, що людина не знає літератури, якщо вона не пам’ятає, в яких чоботях сватався персонаж — червоних чи чорних?» «Доречно сказано. Я б таких питань у тести не давала… Але ж ти мусиш знати ці деталі, бо тобі йти на іспити, а не мені!»
Якби я тоді відала, що за події мене спіткають влітку, то не витрачала б даремно часу… Колір чобіт у сільського парубка так ніколи мені й не знадобився. І згодом, коли нам з бабусею хотілося розсмішити одне одного, ми питалися: «Із яких квітів був вінок на голові у Наталки Полтавки?»
Сусід зателефонував дуже пізно, з перепрошеннями, щоб повідомити, що він повернувся із гуртожитку, не лишився там до ранку, як планував раніш. Я суворо відповіла: мовляв, нормальні люди й повинні спати вдома. Так ніби мені вже доводилося пережити подружню зраду. Він ображено поклав слухавку…
Моя подушка змокріла від сліз. Навіщо я йому, якщо задля мене він не відмовиться від гуртожитської вечірки? Він мене не кохає… Якби я була сміливіша і наважилася на все… На що — на все? І які будуть наслідки? Подруга обіцяла, що зникнуть прищики…
Ми не бачилися два тижні. Наша заметена кучугурами вулиця не сприяла навіть випадковій зустрічі — він рано їхав автом на свою науку і пізно повертався. Я ж після школи не стовбичила під ворітьми з подругою до самої темряви, як це часом бувало восени. Бабуся мене не розпитувала, тільки зауважила, що у мене попереду все життя і ще буде не один кавалер, то ж нема чого так себе їсти. Я притримувалася іншої думки: не буде, крім нього, нікого!