Назва Дандгара справді розкладається на два компоненти: данда + дгара (хінді — данд + дгар // дар). Де другий компонент має значення «держати», «тримати» — його правильно виділив і пояснив В. І. Абаєв, виходячи з іранських мов, хоч він наявний і в індійських, і в інших індоєвропейських мовах, зокрема, і в слов'янських. Перший же компонент, данда, правильно виділив О. Трубачов, хоч і дав йому дещо одмінне від нашого тлумачення — «очерет», «комиш». Таким чином, істина лежить, так би мовити, посередині тлумачень обох дослідників: один вірно визначив другий компонент, а другий — перший компонент. А весь термін дандадгара /данддар/ дослівно означає «жезлодержець», «скипетродержець», у множині — «жезлодержці», «скипетродержці». Саме таке зна<22>чення мають обидва етноніми — український дандарії та індійський данддарії // дандадгарії. Або іншими словами — кияни, оскільки ще у XVIII ст. дослідник російської історії В.К. Тредіаковський рішуче констатував: «Кий есть жезл по-славянски: а слово сие и доныне в употреблении у малороссиян сим знамением» (Тредиаковский,122). Таким чином, дандарії — це «києдержці», «жезлодержці», «скипетродержці», коротше — «кияни». Термін дандадгара у санскриті означає ще «воїн», «полководець», «князь», «цар», тобто «той, хто наділений києм // жезлом // скипетром // булавою» як символом влади. Це водночас і атрибут ватажка, і його зброя.
Отже, на території України засвідчена не санскритська форма етноніма — дандадгара, а форма, надзвичайно близька до форми мовою хінді — данддар; вона, в передачі грецьких авторів, втратила одне — д- й прибрала вигляду дандар + грецький показник множини — іоі, звідки й дандаріой — «дандарії». Компонент — дар, наявний у багатьох термінах мовою хінді на означення діяча чи носія якогось фаху, професії, побутує і в українській мові (господар, володар тошо). Тобто форма дандар має певні ознаки приналежності до мови хінді. Та оскільки в І тис. до н. е. про існування мови хінді не доводиться говорити, то лишається припустити, що тут позначився вплив однієї з простонародних мов, пракриту, структурно близької до сучасного хінді. Це може бути хоча б мова магадгі, яка має деякі особливості, властиві й слов'янським мовам: наприклад, вживання звука л замість р (DІ, ІІІ 29). Тим більше що й цар Дандадгара, правитель країни Дандадгари, пов'язується якраз із могутньою колись державою Магадга. І брав він участь у війні, описаній у «Махабгараті», саме на боці кауравів, за яких, до речі, виступали й сінди-сувіри, а вони теж жили на території України (див. статтю «Індійські сувіри, українські сівери й кімерійці».
Саме на пракритах, тобто простонародних діалектах, як стверджують дослідники, наприклад, той же О. Трубачов, розмовляли індоарійські племена Північного Причорномор'я. І саме впливом пракритів пояснюють дослідники деяку відмінність лексики, фіксованої тут, від санскритської. Випадіння одного — д- в розмовній мові або нечітке сприйняття слова записувачем викликало затуманення його змісту, особливо для європейських дослідників. Що, в свою чергу, спричинилося до хибного виділення його компонентів і хибного витлумачення їх. Це добре видно на етнонімі дандарії.
Таким чином, етнонім цей означає не «річкодержці» (Абаєв) і не «очеретяні арії» (Трубачов), а «києдержці», «жезлодержці», «скипетродержці». З чого випливає, що це плем'я належало до воїнського стану й серед сіндо-меотських племен мало такий самий статус, як і так звані «царські» скіфи та літописні русичі. А за давньоіндійськими уяв<23>леннями, царі мусили походити саме з воїнського, кшатрійського стану.
Тлумачення етноніму дандарії дозволяє пояснити і назву Дандака, згадувану в «Рамаяні», а також у «Махабгараті». «Рамаяна» розповідає, що Рама й Сіта, головні персонажі цього твору, сьогодні улюблені герої кожного індійця, мусили через придворні інтриги піти у вигнання на чотирнадцять років. Під час своїх вимушених мандрів вони надовго зупинилися в священному лісі Дандака, де жили уславлені відлюдники-мудреці. І саме з цього лісу злий демон Раван викрав Сіту, кохану дружину Рами. Після довгих пригод Рама врешті-решт визволив її, повернувся в свою країну Айодг'ю й посів батьківський престол. А ліс Дандака відтоді став священним для кожного індійця, як стали священними для них самі Рама й Сіта, і багато інших місць, пов'язаних із ними.
Ця індійська Дандака, як уже мовилося, має свого українського двійника, за тисячі кілометрів від Індії, на південно-західному узбережжі Криму (тепер Очеретяна або Комишова бухта). Її у ІІ та IV ст. фіксують тут Птолемей та Амміан Марцеллін, відносячи до трьох найбільших міст Таврики. А це означає, що ше в IV ст. кримська Дандака не лише існувала, але й процвітала. Її О. Трубачов вважає столицею і головним портом загадкових таврів, яких від сіндів відділяла лише вузька Керченська протока. Виходячи з того, що ми вже знаємо про термін данда, Дандака в Криму цілком могла бути племінним центром, містом-резиденцією племінного ватажка. Тим більше, що в санскриті дандака — синонім до данда.
Та ж «Рамаяна» розповідає, що колись існувало царство Дандака, яким правив цар Данда, тобто Кий. Причому зазначається, що саме за ім'ям царя, тобто Дандою, країна й називалася Дандака, у якого був брат Дандадгара. Данда нібито закохався в доньку брахмана-жерця Шукри й силоміць викрав її, за що Шукра прокляв царя, після чого його країна перетворилася на пустку.
У цьому переказі цікаве те, що донькою жерця-брахмана Шукри є і Деваяні, яка від царя-кшатрія Яяті народила двох синів, Яду і Турвашу. Яду, ім'я якого означає «кудесник», «чаклун», «жрець», започаткував рід ядавів, з якого й походили Крішна та його старший брат Бальвір, по-санскритському Балавіра. А ядави виявляють спорідненість із літописними ятвягами (див. статтю «Балти, слов'яни й п'ятеро синів царя Яяті»). Зазначимо принагідно, що плем'я яду згадується ще в «Рігведі», воно є одним із так званих п'яти «ведійських племен», які, вважається, вирушили до Індії з Північного Причорномор'я. Хоча тепер бачимо, що якщо вони й пішли, то принаймні не всі, якась частина їх залишилася.
З огляду на високий соціальний статус термінів данда, дандака цілком можливо, що не тільки <24> кримська Дандака була родовим чи племінним центром, столицею таврів, але подібний високий статус мала й індійська Дандака. Адже недарма ліс Дандака був священним і в ньому збирався цвіт відлюдників-аскетів, у яких Рама й Сіта черпали життєву й державну мудрість. Тобто можна припустити, що обидві Дандаки мають спільне походження й однакове значення, в мовному і функціональному плані, бо ототожнювати їх на історичному, хронологічному рівні, мабуть, передчасно, попре навіть те, що сама «Рамаяна» виявляє багато паралелей з українськими реаліями, починаючи з сюжету і кінчаючи деякими архаїчними звичаями, наприклад, випробуванням вогнем.
Проте Дандакою і дандаріями давні зв'язки України й Індії не обмежуються. Данда, як зазначалося, не лише епітет богів Вішну-Крішни, Шіви та Ями, але і їхня зброя. А на терені України виразно засвідчене поклоніння цим божествам. Усіх їх згадує «Велесова книга» (ІХ ст.), їхні імена відбито в українських іменах, прізвищах і назвах. У давньому місті Тіра (нині Білгород-Дністровський) знайдено напис з одним із найпоширеніших імен Шіви — Махадава, в якому неважко впізнати індійське Махадева — «Великий бог» (Старая Скифия, 39). В Одесі на Молдаванці знайдено напис з іще одним ім'ям цього божества — Бутанат, тотожне індійському Бгутанатх, «Владика бгутів», де бгути — добрі й злі істоти, які складають почет Шіви (Индоарика, 8). Обидва написи датуються ІІ—ІІІ ст. Загадкова Мокоша у Володимировому язичницькому пантеоні — та ж індійська Махеші, «Велика богиня». Принагідно відзначимо, що Шіва мав і епітет Махеш, а слов'янська міфологія знає чоловіче божество Мокош.