Читать онлайн "Зруйноване гніздо" автора Кащенко Адриан Феофанович - RuLit - Страница 10

 
...
 
     


6 7 8 9 10 11 12 13 14 « »

Выбрать главу
Загрузка...

не до Бога слалися: він почав згадувати молоді літа та морські походи

на бусурманів і переказувати все, що знав про славні часи кошевства

Івана Сірка. Очі колишнього кошового заграли вогнем молодого завзяття,

а постать його вип'ялася й виросла так, що й чорний клобук на його

голові й ряса здавалися зовсім не на своєму місці. Несподівано в ту

хвилину вдарив дзвін до вечерні. Слова заніміли на устах ченця, очі

погасли, вся постать його стулилась і зігнулась, і колишній кошовий,

ставши в куток до образів, почав бити поклони. Побачивши те, Балан та

Рогоза, щоб не перешкоджати Божому чоловікові і не спокушати його,

вийшли потихеньку з келії і зачинили за собою двері. Одстоявши ранком

другого дня в церкві службу, Демко Рогоза й Галя Баланівна стали на

рушнику і взяли шлюб. Вінчав Рогозу, як і завжди вінчав запорожців,

сам ігумен і поблагословив їх на нове життя власною рукою. Після вінця

Балан повів молодих вклонитися Пилипові і разом попрощатися з ним. Під

час прощання старий Балан, турбуючись про майбутнє життя після

зруйнування Січі Запорозької, заплакав. - Не сумуй, товаришу! - неначе

спокійно сказав колишній кошовий. - На все бо є воля Божа і без його

святої волі не було б зруйновано Січі Запорозької, Блаженні кротці,

іже синами Божими нарікуться! Треба скорятися волі Господній і від

нього сподіватися милосердя. За ту ніч, що минула після першої розмови

з козаками, запорожець-чернець багато передумав і перестраждав і,

врешті, в його душі смиренний чернець, мабуть, переміг сина вільної

волі, запорозького кошового, бо здавалося, що його навчання виходило з

щирого серця.

IV

Через кілька днів щасливі та веселі молоді поверталися разом з

батьком до Базавлуку. Ще віз з уквітчаними волами був далеко од оселі,

а вже назустріч подорожнім вибігли Іван з Ївгою, а далі повиходили й

старі сусіди. Всі, радіючи, привітали молодих і предрікали їм щасливу

долю.

Недовго посиділи всі в хаті, а далі старий Балан пішов до пасіки

оглядати свої бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його в

садочок. Той садочок був їй любіший за все на світі, бо біля нього

вона народилася на світ, по його стежках бігала своїми маленькими

дитячими ноженятами, працювала в ньому біля квіток та рослин і у

вільний час спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь.

Всякий кущик, всяке дерево і навіть квітка в садочку були їй знайомі

як рідні діти й брати. Вона хутко бігла тепер стежкою саду від куща до

куща, від дерева до дерева, оглядаючи їх і манячи за собою того, хто

був їй тепер найдорожчий на світі, - свого чорновусого красуня Демка.

Крізь віття кучерявих вишень та яблунь її привітало своїм промінням

ясне сонце, а з-поміж зеленого листу до неї озивалося співуче птаство

та поглядали на неї своїми рум'яними боками рясні яблука.

Так, перебігаючи з одної стежки саду на другу, молоді вибігли під

верби на берег лиману і на них глянула безкрая, блакитна просторінь

осяяного сонцем величного лиману.

- Любий мій! - скрикнула Галя. - Чи є на світі що чарівніше за

нашу оселю?

- Тільки ти, моє серденятко, чарівніша! Чарівніша! Чарівніша і за

ваш садок і за сей лиман безкраїй і навіть за світ сонця! - одповів

козак, пригортаючи до серця свою красуню-дружину.

З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з

дівоцтва була дуже упадлива до свого господарства, тепер же після

одруження ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав їй в праці

коло городу й баштану і хоч був не призвичаєний до того, а проте скоро

почав привчатись до господарювання.

Коли зайшла осінь і господарські роботи скінчилися, Демко разом з

Іваном мало не щоранку виносили на човен сіті, кошелі, рагелі й інші

рибальські знаряддя й виїздили човном у лиман, а лиманом доїздили до

плавень і верталися тільки увечері, привозячи добру здобич. За

невеликий час вони наловили стільки риби, що її не було куди дівати.

Галя роздавала її сусідам, годувала наймитів і насолила вже дві великі

діжки на зиму, а козаки все везли та й везли рибу... Та яка все була

риба! Блискучі, як золото, коропи, срібні, ситі секрети (судаки),

зубасті щуки та чорні довгоносі осетри, а що вже було раків, так їх

Галя здебільшого викидала назад у лиман, лишаючи тільки таких, що були

більші за долоню доброго козака та ситіші за годоване порося.

За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та

     

 

2011 - 2018