була порожня. Старий Балан помітив навіть, що давня стежка почала
заростати шпоришем і нудьга стиснула йому серце.
Сперши дух, козаки поспішилися нагору, вибігли на майдан і
спинилися в нестямі... Чи тут же була Січ? Чи не помилилися вони? Де ж
рідні курені? Де славні паланка, пушкарня, скарбниця? Січ була
порожня, а замість будинків чорніли ями, немов розриті домовини!
Всі обернулися до церкви, що подала їм таку радісну надію, і
тільки тепер помітили, що вона стояла пусткою з позабиваними дошками
вікнами й дверима, дзвіниця ж стояла без дзвонів. Навіть цвинтар
понавколо церкви був зруйнований і на ньому не було ні капличок, ні
хрестів.
Наблизившись до того краю Січі, де колись стояли курені, козаки
одшукали рівчачки од підвалин, купки битої цегли од кабиць та кістки
од риби, що запорожці їли в останній день життя Січі.
Перевівши очі на січові стіни, козаки побачили, що вони почали все
обсипатися і поростати травою, на башті ж, що стояла біля січової
брами, видно було кількох робітників, що руйнували її ломами.
Козаки пішли до башти, і що більше наближалися до неї, то гупання
ломів дужчим болем било їм у серце.
- Що то ви робите? Нащо то ви руйнуєте башту? - ледве вдержуючи
обурення, звернувся Балан до робітників.
- На князівський палац каменю треба! - весело одповів один із
мурщиків по-російському.
Сльози підступили старому запорожцеві під горло, І не маючи нічого
більше сказати, він одійшов од башти набік і схилився до січової
стіни.
- Чи се ж не Дмитро Балан? - почулося йому питання.
Біля нього стояв старий січовик і дивився на нього очима, що
нагадали Дмитрові щось дуже давне, молоде й радісне.
- Невже се ти, Дударю? - спитав він, сам не певний в тому, що на
очах у нього стоїть близький товариш його молодих козацьких літ.
- Та я ж, братіку, я! - одповів сивий дід і почав чоломкатись з
товаришем.
- Чого ж се ти тут вештаєшся? - спитав він далі Балана.
- Приїхав подивитись на матір Січ... - з сльозами на очах одповів
Балан. - Бодай би ліпше не бачити!
- Немає, братіку, Запорозької Січі! - одповів Дудар, одвертаючись
набік, щоб молоді козаки не побачили, як з старих його очей побігли
сльози.
- Ідіть сюди! - сказав він згодом до козаків, трохи перемігши
себе, і повів козаків на високу січову стіну.
З верху окопів запорожці побачили, що на північ од Січі будувалися
якісь будинки.
- Бачите? - спитав Дудар, показуючи на ті будинки своїм ціпком. -
То будується економія того князя, що йому цариця Катерина подарувала
всі сі землі, разом з нашою Січчю. Тут уже й управитель його живе. От
на ті то будівлі й беруть камінь з Січових башт... Туди ж на підмурки
побрали з цвинтаря й кладовища всі хрести й надгробки... Байдуже їм до
того, що то могили славних лицарів і що по надгробках святе письмо
повибиване... Вони б'ють надгробки й хрести на каміння і мурують з них
будинки. Туди ж і всі каплички з великого січового кладовища пішли!..
Слухаючи оповідання товариша, старий Балан переводив очі то на
будинки князя, то на цвинтар, де ще валялося кілька викопаних з землі
хрестів, то на захожих, московських людей, немовби дивуючись, як ще сі
люди живі і як їх досі не скарав Той, що на небі.
- Забув про нас. Боже! Забув! Одцурався од дітей своїх... - тихо
промовив сивий запорожець, схиливши своє засмучене чоло.
- А курені ж де? - спитав Рогоза.
- Курені поламані. Деякі начальство поперевозило в Микитино, там
складають з них гамазеї, а деякі тут попродали. От і я з побратимом
Гирлигою купив Васюринський курінь, та й будуємо з нього дві хати. Он
зараз на шамбаші...
Дудар показав у той бік, де за часів Січі були крамниці й базар, а
тепер будувалося кілька хат.
- Тут і будуємося... Важко покинути рідне місце... Тут, біля Січі,
й померти хочеться...
- Ну, а пушкарня ж і скарбниця де? Од куренів хоч слід лишився, а
од них і сліду не стало...
- Позакидали землею... Генерал тут один був московський, Норою
звався, так він тут неначе кріт усю Січ порив... Все, бач, скарбів
шукав, а після того знову все землею позакидав. Поховали, брати мої,
січову пушкарню в домовину так само, як поховали й запорозьку славу і
козацьку волю!
Всі деякий час мовчали. Слова не складалися в устах козаків, бо
всі вони змагалися з тяжкими думками, що налягли їм на серця.
- Що ж, пани-брати... - після довгої мовчанки, обізвався Дудар, -
сонечко на спочинок лагодиться. Ходімте до моєї землянки. У землянці я