Читать онлайн "Зруйноване гніздо" автора Кащенко Адриан Феофанович - RuLit - Страница 4

 
...
 
     


1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 « »

Выбрать главу
Загрузка...

людей навіть непомітно буде. Чого справді вам так журитися? Ну нехай

Запорозька Січ од вас трохи далі буде - на Дунаї, а проте ви

знатимете, що вона єсть. А тут у вас і степ свій, і хата, й плавня, і

добре господарство. От звінчайте нас скоріше з Галею, так ми довіку з

вами будемо жити. Я нікуди вашої дочки не завезу - будемо обоє вашу

старість доглядати. Поки Демко говорив, Галя все міцніше тулилася до

батька та цілувала його в руку. - Ох, діточки мої... - сказав старий

козак, зовсім уже пом'якшавши і цілуючи дочку в голову. - Знаю, що

молоді ви і вабить вас до шлюбного життя, та тільки недобре мені серце

віщує... Чи буде ж ваше життя щасливе? - Та якого ж, таточку, ще треба

щастя, - обізвалася Галя, зазираючи батькові в очі, - як всім укупі

жити? - А якщо, тату, ви занудьгуєте за Січчю, - все сміливіше і

веселіше говорив Демко, - так ми з вами й поїдемо на Дунай подивитись

на нашу нову неньку. Та що ж справді: неабияка далечина до Дунаю!

Посідаємо на коней та й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи

до Дунаю відомі! Старий козак повеселішав - очі його заграли і навіть

зморшки на чолі розійшлися. - А що ж, справді... - сказав він. - Невже

б же я не доїхав? Ото! Ще й як би доїхав! Я так гадаю, що тижнів за

два й стали б ми на Дунаї... Та й то ще як повагом їхати, а коли б

узяти на переміну по двоє коней, то гляди, коли б не за сім днів там

були! - От би й подивилися, як там наші живуть. У мене до того там аж

троє братів. - Головна річ, - сказав старий, - щоб козаки не забували

там стародавніх запорозьких звичаїв. Молоді на Дунай пішло багато, а

старих обмаль - доглянути молодь годилося б та повчити її. Старий

запорожець забув уже про свої літа і марив думками по Дикому Полю, по

Буджаку й понад Дунаєм - по всіх тих степах, річках та могилах, де не

один раз з шаблею в руці гарцював з товаришами. Йому стало легко й

радісно на серці і він сказав весело: - Ну якщо так, діти, то нема

чого гаяти часу. Споряджай, Галю, завтра на дорогу харчів, а ти,

Демку, обдивися воза та й повезу я вас по шлюб у Самарську

Миколаївську пустинь. Нехай вас Господь благословить... А як поживете

вже трохи, то й на Дунайську Січ з тобою, Демку, та з Івасем поїдемо

подивитись.

II

Два дні після того Галя, запросивши до себе на поміч свою бабку

Лантухову, пекла, варила й смажила всякі харчі й страви. Спинилася

вона тільки тоді, коли вже всі полиці в хижі та стіл і лави в хаті

були повні паляниць, коржів, буханців, млинців, пирогів, ковбас та

печеної птичини; ще й риби вона не забула, тієї, що Івась напередодні

натягав вудкою. Рогоза тим часом обдивився й підмазав воза і помостив

на нього сіна скільки треба було, щоб добре сидіти; про те ж чим

годувати в дорозі худобу, тоді не треба було турбуватись, бо паша була

скрізь по безкрайньому степу, де не стань возом. На третій день,

ранком Демко налигав волів, а Галя заквітчала їм роги червоними

стрічками, щоб усі, хто зустрінеться в дорозі, знали, що по шлюб

дівчина їде. Скінчивши з тим, почала вона виносити з хати все печене й

варене. Було його й у полумисках і по глечиках, а чимало й так

позагорнутого в рушники. Все те Галя складала на віз і умощувала в

сіно. Коли віз був упорядкований, старий запорожець покликав сина і

почав наказувати, як доглядати без нього господарство. Далі по звичаю

всі увійшли в хату й на хвилину посідали, “щоб на подорожніх усе добре

сідало”, і врешті вийшли до воза. Тут старий Балан скинув шапку й,

перехрестившись на схід сонця, сів на переді воза, а Галя з Демком

ледве умостились поміж харчами побіля люшель. - Гей, круторогі! -

сказав старий, любуючись своїми добрими ситими волами, і віз покотився

з двору, пірнувши через кілька хвилин у траві по самі вертки люшень. У

степу не було ні шляху, ні стежки, ні навіть людського сліду і од

волів визирали з трави тільки великі гострі роги, уквітчані Галиними

стрічками. Проте старому січовику й не треба було шляху: він бачив по

степових кряжах могили і по тих могилах розпізнавав, куди треба

простувати, щоб не потрапити ні у яр, ні у скелювату балку, ні у

сторчовий байрак. - Нащо, тату, нам їхати аж за Дніпро у Самар? -

спитав Демко, коли віз заїхав уже од зимовника за гору. - Адже по сей

бік Дніпра є церква в Нових Кайдаках. - Не знаю я, сину, - одповів

старий козак, - яка та церква у Нових Кайдаках... і який там

пан-отець. Може, чужинець який-небудь, або такий, що й бороди ще не

од-ростив; Миколаївська ж пустинь, що за Самар'ю, то святе місце. Ще

     

 

2011 - 2018