Роман спокійно підвів на неї погляд.
— Аґнєшко, я це чув уже стільки, що мені набридло пояснювати. Побут може доїсти, лише якщо його не було, а потім він раптом з’явився. Тут ситуація інша: спілкування з нею від самого початку мало в собі багато цього побуту, я мусив ходити за нею, як за малою дитиною, вирішувати купу неромантичних питань і бути максимально приземленим, бо вона в багатьох речах абсолютно безпорадна без сторонньої допомоги. Так що я вважаю, що маю протиотруту від впливу побуту. І те, що ми вже стільки часу разом, тільки підтверджує це.
— Протиотрута від побуту, — замислено протягнула Аґнєшка. — Можливо, це красиво звучить. І що, у вас усе гарно?
— Так, за винятком того, що вона сліпа, усе гарно. Я щасливий.
— Щасливі люди не залишають свою Батьківщину, — іронічно зауважила Аґнєшка.
— Ти знаєш, останнім часом мене не відпускає думка, що Україна з тих батьківщин, залишити які — щастя.
— Чому?
— Усе безнадійно якось, — розвів руками Роман. — Проблем просто море. Не море навіть, а океан. І може, з часом вдалося б розв’язати всі ці проблеми, тільки ось коли тягнешся рукою до кінчика якоїсь нитки в клубку, тебе щоразу луплять чимось, схожим на міліцейський кийок. Руки від цього болять неймовірно, а з часом і бажання лізти в чомусь розбиратися зникає. Це як умовні рефлекси, розумієш?
— Так, розумію, — гірко всміхнулася Аґнєшка.
— Ну ось. Тільки щури це розуміють із другої-третьої спроби й потім починають шукати нових шляхів, навчені гірким досвідом, а українці нічого не вчаться, тому керувати ними, певно, навіть легше.
— Сумно це, — констатувала вона.
— Так, дуже сумно.
— А я ось ніяк не можу ще одну річ зрозуміти. Гроші.
— Що — гроші?
— Ти готівку мав на руках тут, коли тебе побили?
— Так, готівку.
— А чому не кредитна картка? Це набагато зручніше. Зараз би ти міг зв’язатися з банком, повідомити, що картку вкрали. А потім гроші всі до тебе повернулися б.
— Ай, — роздратовано відмахнувся Роман від польки, — не ятри мені рани. Я вже мільйон разів про це думав. Це моя дуже консервативна риса. Терпіти не можу банкомати і всякі електронні розрахунки, волію готівкою користуватись. І ось маю…
— По-дурному все вийшло.
— Та сам знаю, але що вже. Не хочу про це говорити. Кохановська приглядалася до нього протягом всієї розмови. Якби вона вміла малювати, то, напевне, забажала б намалювати собі на пам’ять його портрет. Хоча, як Аґнєшка відзначила, у плані зовнішності нічим особливим Роман не виділявся. Між сотень, та навіть уже й тисяч інших чоловіків, яких вона зустрічала в житті, траплялися набагато вродливіші, впевненіші та й узагалі цікавіші на перший погляд.
Роман був якийсь сіруватий і сируватий: середнього зросту, щоправда, вищий за Кохановську; мав зап’ястя тендітні, як у дівчини, короткі, рухливі пальці, але разом із тим несподівано об’ємні, як для дизайнера, м’язи рук; тримав спину здебільшого згорбленою, тому волів відкидатися назад, на спинку стільця, коли сидів, або ж спиратися ліктями на стіл, прилаштовуючи своє підборіддя на стиснені в кулаки руки; одяг Роман мав простий і зручний — однотонні джинси, футболку, светр, куртку, на яких часом не помітно навіть логотип фірми-виробника. У цілому ні риба ні м’ясо.
Захопливою, яскравою манерою говорити й поводитися Роман також не відзначався. У його тоні часто прослизали хамські, як здавалося Кохановській, нотки, якась самовпевненість і невідь-чим заслужений нею сарказм. Аґнєшка на це спершу дратувалася, але, прислухавшись до голосу, дещо хриплуватого й низького через холод, зрозуміла, що це, швидше за все, не природний тон. Справжній Романів голос дзвенів спокоєм і турботою, був теплим і заспокійливим. Вона замислилася на хвилинку, потім вирішила, що це хамство — звичайна й легко пояснювана ворожа поза до обставин, у які він зараз потрапив. Кохановська подумки поставила себе на його місці, уявила, що вона опинилася раптом без грошей і знання мови в якомусь Стамбулі чи Мадриді, і з полегшенням зрозуміла, що могла б поводитися значно непристойніше, ніж часом дозволяє собі Роман.
Словом, Аґнєшка Кохановська вирішила б, що її новий знайомий — абсолютно посередній хлопець, якби раптом не зауважила в зовнішності й поведінці три дивні, не надто помітні на перший погляд риси. Подробиці, які в загальному портреті мало що вирішували, але добряче заінтригували.
Роман, сам того не помічаючи, перед тим, як сказати щось, час від часу проводив вказівним і середнім пальцями лівої руки від середини чола до скроні. Кохановська зафіксувала цей жест іще в перший вечір, коли привезла їх, змерзлих і втомлених, до квартири на Зомбковській. Тоді, наливаючи Роману чай і розповідаючи йому про свою пропозицію, Аґнєшка вирішила була, що в нього болить голова. Але зараз, у барі, вдивляючись у його обличчя, на якому грали тіні та електричне світло, вона зрозуміла, що Роман зовсім недавно мав іншу зачіску. Волосся носив значно довше, ніж зараз. Таке, що темні хвилясті пасма затуляли йому очі і він, аби сказати щось, дивлячись співбесіднику в очі, мусив пальцями відкидати це пасмо вбік. Це її вже зацікавило. Вона уявила собі Романа з довшим волоссям, а не таким, яке він мав тепер — стриженим під шість міліметрів. З пасмами він їй сподобався б більше, і те, що вона так несподівано вдерлася в ці потаємні знаки, змусило подивитися на нього по-іншому. Адже зрізати волосся — не за хлібом сходити, це вона знала по собі. Колись давно Аґнєшка Кохановська також мала зачіску набагато коротшу від теперішньої й пам’ятала, як важко розставалася з кучерями, котрі відрощувала роками. Усе, дослівно все, що вона переживала довгий час, всотувалося у волосся, і коли прийшов час позбутися минулого, воно почало жалісно скавучати, переконувати його залишити, казати, що минуле згодиться, і все таке інше. Але Кохановська не піддалася на цей шантаж, сходила до фризьєра[2] і залишила в перукарні всі свої минулі страхи й невдачі. Вийшла на вулицю зовсім невагомою й достатньо щасливою від власної невагомості, аби щось міняти у своєму житті. З волоссям позбуваються частини свого «я». Це частково пояснювало безпідставну грубість деяких розмов — старий панцир розлетівся на друзки, а новий не встиг затверднути як слід. Роман мусив бути таким, налаштованим на оборону за будь-яку ціну. Кохановська дивилася на нього з цікавістю досвідченого дослідника.